Володимир Короленко
ДІТИ ПІДЗЕМЕЛЛЯ
Розділ І
РУЇНИ
Моя мати вмерла, коли мені було шість років. Батько, ввесь віддавшись своєму горю, ніби зовсім забув про моє існування. Інколи він пестив мою маленьку сестру і по-своєму піклувався про неї, тому що вона була схожа трохи на матір.
Я ж ріс, як дике деревце в полі,– ніхто особливо не турбувався про мене, але ніхто й не обмежував моєї волі.
Містечко, де ми жили, називалось Княже-Вено, простіше Княжгородок. Воно належало одному збіднілому, але гордовитому польському родові і нагадувало перше-ліпше з дрібних міст південно-західних губерній.
Якщо ви під'їжджаєте до містечка зі сходу, вам насамперед впадає в очі тюрма – найкраща архітектурна прикраса міста. Саме містечко розляглося внизу над сонними пліснявими ставками, і до нього доводиться спускатися пологим шосе, загородженим традиційною заставою. Завжди сонний солдат-інвалід ліниво підіймає шлагбаум, і – ви в місті, хоч відразу, може, й не помічаєте цього. Сірі паркани, пустирі з купами різного мотлоху чергуються з підсліпуватими хатками, що аж повростали в землю. Далі широкий майдан, перерізаний у різних місцях, зяє темними ворітьми єврейських "заїжджих дворів". Казенні установи наводять сум своїми білими стінами та казармено-рівними лініями. Дерев'яний міст, перекинутий через вузьку річку, крекче, здригаючись під колесами, і хитається, як старезний дід. За мостом потяглася єврейська вулиця з магазинами, крамницями, крамничками та з ятками калачниць. Сморід, бруд, юрби дітей, що повзають у вуличному поросі. Але от ще хвилина, і ви вже за містом. Тихо шепочуть берези над могилами кладовища та вітер хвилює хліб на ланах і дзвенить сумною, безупинною піснею в дротах придорожнього телеграфу.
Річка, через яку перекинуто згаданий міст, витікала з одного ставка і впадала в інший. Отже, з півночі й півдня місто було оточене широкими водяними просторами й багнищами. Ставки щороку мілішали, заростали зеленню, а високі густі комиші хвилювалися, як море, на величезних болотах. Посередині одного з ставків був острів. На острові – старий напівзруйнований замок.
Я пам'ятаю, з яким страхом дивився я завжди на цей величний старезний будинок. Про нього ходили легенди й оповідання, одне від одного страшніші. Казали, що острів насипано штучно, руками полонених турків. "На кістках людських стоїть старе замчище", – переказували старожили. І моя дитяча налякана уява малювала під землею тисячі турецьких кістяків, що підтримують кістлявими руками острів з його високими пірамідальними тополями й старим замком. Через це, звичайно, замок здавався ще страшнішим, і навіть у ясні дні, коли, бувало, підбадьорені світлом та гомінкими голосами пташок, ми підходили до нього ближче, він часто наганяв на нас напади панічного жаху, – так страшно дивилися на нас чорні дірки давно повибиваних шибок; у порожніх залах носилося таємниче шарудіння: камінці й штукатурка, відриваючись, падали вниз, викликаючи голосну луну, і ми тікали, не оглядаючись, а за нами довго ще стояли грюкіт, і тупіт, і страшний регіт.
А в буряні осінні ночі, коли велетні тополі хитались і гули від вітру, що налітав з-за ставків, жах линув від старого замку і шугав над усім містом.
На західній стороні, на горі, серед зотлілих хрестів та запалих могил, стояла давно занедбана капличка. У ній де-не-де провалився дах, стіни пообсипалися і, замість гучного, з високим тоном мідного дзвону, сови ночами заводили в ній свої зловісні пісні.
Колись старий замок був даровим притулком кожному бідакові без будь-яких обмежень. Все, що не знаходило собі місця в містечку, що втратило можливість з якихось причин платити хоча б жалюгідні гроші за покрівлю й куток на ніч і в негоду, – все це сунуло на острів і там, серед руїн, прихиляло свої бідолашні голівоньки, а за гостинність платило лише риском бути похованим під горами старого сміття. "Живе в замку" – цей вислів означав найгірші злидні. Старий замок привітно приймав і покривав тимчасово зубожілого писаря, і самотинних бабусь, і безрідних бродяг.
Всі ці бідолахи роздирали нутро старезного будинку, ламали стелі і підлоги, топили печі, щось варили, чимсь харчувалися – взагалі якось підтримували своє існування.
Проте надійшли дні, коли серед цього товариства, що тулилося під покрівлею сивих руїн, почалися незгоди. Тоді старий Януш, який був колись одним з дрібних службовців графа, виклопотав собі щось подібне до звання управителя і взявся до перетворень. Кілька днів на острові стояв такий галас, лунали такі зойки, що часом здавалося, чи не турки вирвалися з підземних темниць. Це Януш сортував населення руїн, відокремлюючи "добрих християн" від невідомих людей. Коли нарешті на острові знову встановився порядок, то виявилося, що Януш залишив у замку переважно колишню графську челядь або нащадків цієї челяді, це все були якісь старигани в потертих сюртуках і "чумарках" з величезними синіми носами та сучкуватими палицями, старухи, верескливі та бридкі, які, проте, зберегли в такому цілковитому зубожінні свої капори і салопи. Всі вони складали міцно з'єднаний аристократичний гурток, що одержав право визнаного жебрацтва. Буднями ці старі ходили з молитвами на вустах по домах заможніших городян, розносячи плітки, нарікаючи на долю, проливаючи сльози та канючачи, а в неділю вони довгими шеренгами вишиковувались біля костьолів і велично приймали подачки в ім'я "пана Ісуса" та "панни Богоматері".
Приваблені галасом та лементом, що на той час лунали з острова, я та кілька моїх ровесників пробилися туди і, сховавшись за товстими стовбурами тополь, стежили, як Януш на чолі цілої армії червононосих стариганів та огидних старух виганяв з замку останніх мешканців, приречених до вигнання. Надходив вечір. Хмара, нависла над високими верхівками тополь, вже сипала дощиком. Якісь нещасні темні постаті, загорнувшись подертим по нікуди лахміттям, перелякані, жалюгідні, засоромлені, снували по острову, наче кроти, вигнані з нір хлопчиськами, і намагались знову шмигонути в якусь дірку замку. Але Януш і старі відьми з вигуками та лайкою ганяли їх звідусюди, загрожуючи коцюбами, палицями, а осторонь стояв мовчазний будочник, також із здоровенною ломакою в руках.