У палаті Ліліт Мартинівна вражено, як мені здалося, спинилася перед лицями двадцять одного безпам’ятька. Але бачила вона в них не обездушені людські матриці, а чоловічу стать. Щось прошепотіла до управительки, але та ніяково схилила голову і не відповіла.
— Та це ж так природно… — розчув я шепіт кураторки.
І тут у мене за спиною почувся притишений голос редактора:
— Зверніть увагу на тих, що сидять біля п’ятого, шостого і сьомого ліжок. Це журналісти, про яких я казав.
То були парубки інтелігентного вигляду, віком двадцять два — двадцять п’ять років. Розвинені торси і мускулисті руки свідчили, що вони займалися спортом. На них-то й був націлений погляд кураторки.
Я обернувся до редактора, прошепотів:
— Тримайтеся подалі від товстухи. І попередьте Куриса й Параскеву.
По цьому вийшов нишком на подвір’я. За хвилю вже розмовляв по телефону з автором синонімічного словника в моєму місті.
— … Питаєш, хто зараз голова Спілки? — сказав колега. — Безголові ми. Нашу Монстрадаму перевели в Одесу на якусь державну посаду. Ну, вона, коли все оте почалося, ходила протестувати під адміністрацію і найбільше за всіх кричала. А коли все змінилося, про неї згадали. Номенклатура тепер Бамбула.
Після цих слів колеги мені на мить здалося, як у свідомості щось стало руйнуватися. То рухнув паркан, котрий, як мені здавалося, вже був встановлений на кордові нової дійсності і краю без вороття. Призначення його було не впускати у наш вимір дітей Мардука. І тут перед внутрішнім зором, немов на екрані телевізора, почали з’являтися слайди моїх померлих друзів: Наталки Голембіовської і Сашка Замули, Максима Івановича Капелюшного й Ольги Копиленко — всіх, хто пішов із життя за час головування Бамбух-Бамбули. Їх було чоловік із двадцять — кожен третій. Уже не мовлячи про тих, які стали інвалідами: у того хвороба Паркінсона, в іншого інсульт, ще іншому ампутували шматок прямої кишки. Я знову пережив важку недугу і страхітливе видіння мого жертвопринесення на горі Брокен; перед моїм внутрішнім зором промайнули пики, писки, мармизи пацюків у людській подобі, чоловічої й жіночої статі, які щодня конвоювали мене — вільну людину — з собаками, а інші супроводжували всюди, де б я не був.
Раніше я вважав Бамбух-Бамбулу просто темною, але після телефонної розмови з жінками сиротинцю, де вона навчалася, мені вже було відомо напевне: у розгодованому могутньому тілі селяться дві сутності — темна і дочка (а, може, син) Мардука. З кожною такою думкою я відчував як бубнявіє ненавистю в мені мій звір-охоронець — потвора, що виникла як реакція на бамбухів і верхоглядів-свистоплясів; лютішає й повниться міццю, якої він доти не знав. Майнула й твереза думка: якщо мій звір відправить зараз у край без вороття дитя Мардука, то довідатися чия рука в Києві направила його сюди буде складно. А що це була справді лиха рука, у мене не виникало жодного сумніву. Ця сила володіє інформацією де, в якому саме місті, збереглися бамбухи-верхогляди. І тепер вона поставить їх кураторами над комісіями по безпам’ятьках.
Але чудовисько в мені було геть позбавлене холодного глузду. Воно-бо являлось емоцією, викликаною роками утисків, принижень, і поневірянь, помноженими на мою волю. Міці пальців, які увіп’ялися в загривок звіра, не вистачило. З грудей моїх вилетіла куля завбільшки з кулак — однаково чорна й вогненна і влучила у спину Бамбух трохи вище поперека. І сталося несподіване — жінка не впала…
Очі, які, здавалося, не належали мені, бачили гладкущу тітку, обабіч якої стояли — ліворуч редактор, історик і Лікар, а праворуч — педагог, монахиня й управителька. Вони всі були укутані у щось схоже на рудий туман — то була аура товстухи. По миті "туман" став танути, а його ореол зменшуватися. Спочатку він покинув Лікаря й управительку, потім історика й монахиню і, нарешті, залишився тільки довкола постаті Бамбух-Бамбули. Я очікував, що зараз почнеться боротьба між сутністю темної — господаркою плоті — і дитям Мардука. Але цього не сталося, адже власниками тіла були обидві сутності: темна по матері (Даруньці) і дитя Мардука по батькові (Джебані); вони в цьому тілі прийшли у земний світ. Товсті литки Бамбухчихи ледь здригнулися. Почулися два голоси: сварлива говірка сільської жінки і незрозумілі чоловічі слова. Останні були здебільшого чужомовні, а частоти, якими їх вимовлялося, належали вселенському злу. Я наблизився, щоб краще чути, водночас умикаючи смартфон і виставляючи його в режим диктофона. По миті збагнув, що то був діалог матері й батька немовляти, які не могли дійти згоди, хрестити дитину чи ні. Виявляється, суперечка батьків відбилась у пам’яті дівчинки мов на Магнітофоні. І тепер подвійна сутність у ній — "темний-приходько" стала руйнуватися з моменту перебуванн її у земному світі, а саме від перших спогадів. Почулося дитяче белькотання, мабуть, це вже був голос самої Ліліт, а потім — щебетання дітвори, напевне, інтернатської, поміж яких виділявся низький дівчачий голос Бамбух. Щомиті частота слів згущувалися і незабаром вони вже линули суцільним потоком. Та раптом настала пауза, і враз почулися слова, мовлені Алісією Бамбулою не так давно; то був вірш, який авторка прочитала на письменницьких зборах під час прийому її до Спілки письменників.
…………………………………………………………………………………………………………………………….
Справжню суть цього вірша я збагнув тільки ось-тепер. Тоді ж значення йому не надав.
Схоже, обидві душі, перед тим як покинути плоть земної жінки, очищалися від інформації, що "налипла" на них у земному світі. Скоро одна опиниться на Темному сателіті, друга — у краї без вороття.
Ще якусь мить чулася незрозуміла скоромовка, вже притишена, а тоді Бамбула звалилася. Точніше — осіла на підлогу, затим перекинулася на спину. До неї враз підступився Лікар і спочатку перевірив пульс, потім закотив віко.
— Схоже на отруєння, — сказав.
— Так а слова, точніше голоси, двох людей… — зауважив історик.
— Таке буває. Реакція психіки на критичний стан організму. Ну, там щось відключилося — те, що контролює пам’ять. У такі хвилини людина може балакати все, що на язик навернеться.
Тим часом Курис підійшов до мене і прошепотів: