— Чи здорова моя дружина? — спитав Гленарван.
— А моя сестра? — підхопив Роберт.
— Леді Гленарван і міс Грант чекають вас на борту, — відповів стерничий. — Але поспішаймо, сер, ми не можемо втрачати жодної хвилини, бо вже почався відплив.
Усі оточили індіанця, щоб обійняти його востаннє. Талькав провів своїх друзів аж до шлюпки, котру знову [190] спустили на воду. Тут Талькав ще раз міцно пригорнув до себе Роберта й, окинувши його довгим ніжним поглядом, сказав:
— Тепер ти вже зовсім змужнів!
— Прощавай, друже, прощавай! — мовив Гленарван.
— Невже ми ніколи не побачимось? — вигукнув Паганель.
— Quien sabe?(55) — відповів Талькав, підносячи руку вгору.
То були останні слова індіанця, що загубились у свистінні вітру. Шлюпка попрямувала у відкрите море і швидко віддалилась — її несла хвиля відпливу.
Довго ще крізь білі пінисті гребені виднілась нерухома постать Талькава, вона дедалі меншала й врешті зникла з очей.
Минула година, і Роберт перший збіг на палубу "Дункана" й кинувся в обійми Мері під радісні гучні вигуки "слава!" всієї команди.
Так закінчився цей перехід через Південну Америку. Ані гори, ані ріки не змогли примусити мандрівників збочити з їхнього шляху, і хоч їм не довелося боротися проти злої волі інших людей, та сили природи не раз повставали проти них, піддаючи важким випробуванням їхню самовідданість і відвагу.
(65) Quien sabe? (Icn.) — Хтозна? (Прим, автора.)
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ I. ПОВЕРНЕННЯ НА ЯХТУ
Перші хвилини були сповнені щастям побачення. Лорд Гленарван не хотів, щоб невдачі їхніх розшуків затьмарили радість в серцях друзів. Тому найперше він гукнув:
— Не втрачаймо віри, друзі, не втрачаймо віри! Капітана Гранта ще немає поміж нас, але ми певні: його ми знайдемо! —..
І палка переконаність цих слів ураз повернула надію пасажирам "Дункана".
Бо ж справді, леді Гелена й Мері Грант, за той час, поки шлюпка наближалась до яхти, зазнали всіх можливих тортур чекання. З юта горішньої палуби вони намагались перелічити тих, що поверталися з берега. Молода дівчина то впадала в розпач, то, навпаки, їй ввижалось, наче вона бачить батька.' Серце їй трепетало, вона не могла вимовити ані слова й ледве стояла, на ногах. Леді Гелша підтримувала дівчину, міцно обнявши її за стан. Джон Манглс, стоячи біля Мері, мовчки вдивлявся в далечінь: його очі, призвичаєні, як у кожного моряка, розпізнавати речі на великій відстані, не знаходили капітана Гранта.
— Він там! Він пливе сюди! Батечку мій! — шепотіла дівчина.
Але шлюпка наближалася, й омана поволі розвіювалась. Вона ще не підійшла до судна й на сто брасів, коли не тільки леді Гелена й Джон Манглс, але й Мері, в якої сльози бриніли на очах, зрозуміли: всі надії марні. Саме тоді й почулись бадьорі слова лорда Гленарвана.
Після перших обіймів прибулі розповіли леді Гелені, Мері Грант і Джонові Мангласу про свої пригоди. Гленарван насамперед познайомив їх з новим тлумаченням документа, що його запропонував прозірливий і мудрий Пага-нель. Гленарван похвалив Роберта, Мері могла пишатися своїм братом. Про його мужність і самовідданість у численних небезпеках Гленарван розповів так промовисто, що хлопчик не знав, де й очі діти, і заховався в сестриних обіймах. [192]
— Тобі немає чого червоніти, Роберте, — сказав Джон Манглс, — ти поводився, як гідний син капітана Гранта.
Він пригорнув Роберта й поцілував його в обидві щічки, ще вогкі від сліз молодої дівчини.
Опис зустрічі був би неповний, коли не сказати, як щиро вітали на яхті майора й географа, з якою вдячністю згадували великодушного Талькава. Леді Гелена вельми жалкувала, що не може потиснути руку славному індіяни-нові. Мак-Наббс після перших привітань зачинився в своїй каюті, щоб нарешті як слід поголитися. А Паганель весело пурхав, наче бджілка, від одного до другого, повсюди збираючи мед люб'язностей і усмішок. Йому хотілось обійняти весь екіпаж "Дункана", і, вважаючи леді Гелену, а також Мері Грант за його невід'ємну частку, він почав саме з них, закінчивши містером Олбінетом.
Стюард визнав, що найкращий спосіб віддячити за таку чемність — запросити всіх до столу снідати.
— Сніданок! — вигукнув Паганель.
— Так, пане Паганелю, — відповів Олбінет.
— Справжній сніданок, за справжнім столом, з приборами й серветками?
— Звичайно, пане.
— І нас не частуватимуть ані сушеним м'ясом, ані крутими яйцями, ані струсевим філе?
— Та що ви, пане, — докірливо вимовив стюард, ображений за своє ремесло.
— Я не хотів вам дошкулити, мій друже, — відповів учений усміхаючись. — Але за місяць ми призвичаїлись їсти, простягтись на землі, якщо не сидячи верхи на гілляках. Тбму ваш сніданок здається мені мрією, вигадкою, химерою!
— Отож ходімо, пане Паганелю, переконаємось, що це реальність, — мовила леді Гелена, не в силі стримати сміх.
— Дозвольте запропонувати вам руку, — сказав ґречний географ.
— Чи не буде, сер, яких розпоряджень щодо "Дункана"? — спитав Джон Манглс.
— Після сніданку, мій любий Джоне, — відповів Гле-нарван, — ми гуртом обміркуємо план нової експедиції.
Пасажири й молодий капітан зійшли вниз до кают-компанії. Механік дістав розпорядження тримати яхту під парами, щоб рушити за першим наказом.
Щойно поголений майор й інші мандрівники, які нашвидку перевдягнулися, сіли до столу.
Сніданкові містера Олбінета віддали належне. Його визнали [194] чудовим, вишуканішим навіть за розкішні бенкети в ііампі. Паганель двічі брав собі кожної страви, як він запевняв, "через неуважність".
Почувши це злощасне слово, леді Гленарван поспитала, чи частенько люб'язний француз допускався властивого йому гріха. Майор і лорд Гленарван перезирнулись, посміхаючись. А Паганель щиро засміявся й заприсягся честю, що не припустить жодної неуважності під час дальшої подорожі. Потім він дуже дотепно розповів про свою невдачу з іспанською мовою і про пильні студії твору Ка-моенса.