Талькав, звісно, міг би випередити супутників, бо Таука за кілька годин домчала б його до річки. Це, безперечно, спадало йому на думку; але безперечно також, що він не хотів покидати їх самих серед пустелі. Тому він присилував Тауку стишити ходу.
Таука скорилась не одразу — вона опиралась, голосно іржала, спинилася; щоб її приборкати, знадобилась не стільки сила її господаря, як умовляння. Талькав справді розмовляв зі своєю Таукою, і якщо вона не відповідала йому, то принаймні його розуміла. Талькавові слова, напевно, були дуже вагомі, бо, "посперечавшись" деякий час, Таука врешті поступилася й пішла повільною ходою, хоч досі гризла вудила.
Та якщо Таука зрозуміла Талькава, то й Талькав розумів її. Тямка істота якимсь вещим інстинктом відчула в повітрі вологість; вона поривчасто, жадібно втягувала повітря, облизувалась і кляскала язиком, немов вмочувала його У живодайну вологу. Патагонцеві стало ясно: вода недалеко. Він підбадьорив супутників, пояснивши їм, чому Таука нетерпеливиться; та незабаром і їхні коні відчули вологість [125] повітря. Вони напружили останні сили й побігли скоком за Таукою.
Близько третьої години попереду в видолинку забіліла срібляста смужка, що мінилась на сонці.
— Вода! — вигукнув Гленарван.
— Вода, вода! — закричав і собі Роберт.
Уже не потрібно було підганяти коні; сердешні тварини, відчувши приплив сил, помчали щодуху вперед. За кілька хвилин вони добігли до Гуаміні і разом з вершниками кинулись в благодатні струмені. їхні господарі змушені були мимоволі скупатися, за чим, однак, їм і на думку не спало жалкувати.
— Як хороше! — вигукнув Роберт, з насолодою тягнучи воду просто серед річки.
— Стримуй себе, не пий багато, — застерігав його Гленарван, хоч сам аж ніяк не подавав прикладу поміркованості.
Деякий час було лиш чутно, як люди й коні квапливо ковтали воду. Що ж до Талькава, то він пив спокійно, повагом, маленькими ковтками, "довгими, мов ласо", як кажуть патагонці. Він ніяк не міг задовольнити спрагу, і його супутники почали вже побоюватися, щоб він не випив усієї річки.
— Отже, — мовив Гленарван, — сподівання наших друзів не марні; хай тільки вони добудуться до Гуаміні, — знайдуть тут досхочу свіжої чистої води, звичайно, якщо Талькав не вип'є її до останку!
— Може, поїдемо їм назустріч? — спитав Роберт. — Вони на кілька годин раніше позбулись би тривоги й спраги.
— Звісно, мій хлопчику, але куди набрати води? Адже наші бурдюки залишились у Вільсона. Ні, зачекаймо їх тут, як домовились. Вони, певне, приїдуть лише вночі, бо ж дорога неблизька, та й коні слабі, посуваються ступою. Приготуймо ж їм добру вечерю і добрий захисток на ніч.
Талькав не чекав, доки Гленарван загадає йому розшукати зручне місце, щоб стати на привал. Він дуже зрадів, знайшовши на березі річки "рамаду" — загін для худоби, загороджений з трьох боків. Тут можна було чудово розташуватися, правда, тим, хто не боїться спати просто неба — а це анітрохи не бентежило Талькавових супутників. Годі було й мріяти про щось вигідніше, і мандрівники залюбки простяглиеь на землі проти сонця, щоб висушити одіж, набряклу від води.
— Тепер, коли ми маємо де ночувати, — сказав Гленарван, — треба думати про вечерю. Хай наші друзі будуть задоволені [126] з розвідників, котрих вони послали вперед, сподіваюсь, їм не доведеться скаржитись. Я гадаю, що, пополювавши з годину, ми не гаємо марно часу. Ти готовий, Ро-берте?
— Так, сер, — відповів той, підводячись і беручи
Полювання спало Гленарванові на думку тому, що до берегів Гуаміні, здавалось, позбігалась уся дичина з навколишніх рівнин. То тут, то там злітали зграйки "тінаму" — червоних куріпок, які ведуться в пампі, чорних рябців з породи сивкових, відомих тут під ім'ям "теру-теру", жовтих деркачів і водяних курочок з чудовим зеленим пір'ячком. Чотириногих не було видно, але Талькав дав на здогад, що вони ховаються у високій--траві й густих навколишніх заростях. Мисливцям варто було зробити лише кілька кроків, аби опинитися в справжньому царстві дичини.
Полювання почалося. Мисливці, нехтуючи спочатку пір'ям заради шерсті, свої перші постріли націлили у великих звірів. Вони сполохали сотні диких кіз і гуанако, подібних до тих, що так шалено налетіли на них у верховинах Кор-дільєр. Але ці полохливі тварини тікали стрімголов, так що наблизитись до них на відстань пострілу з рушниці було-неможливо. Тоді мисливці спрямували свою увагу на дичину менш лякливу й прудку, котра, до речі, щодо споживності й смаку не залишала бажати кращого. Вполювали з десяток куріпок і деркачів, а Гленарванові пощастило підстрелити "таїтетр" — товстошкуру рудувату тварину з поріддя пекарі, що мала дуже смачне м'ясо — отож здобич була варта пороху.
За півгодини набили дичини, скільки їм було потрібно. Роберт вніс свою пайку, влучивши в армаділа — химерну тварину з родини беззубих, щось подібне до "тату" — броненосця, завдовжки півтора фута, вкриту панциром з костистої рухливої луски. Патагонець запевнив, що з Робертової здобичі вийде пречудова печеня. Хлопчик дуже запишався з свого успіху.
Що ж до Талькава, то він дав можливість своїм супутникам помилуватися полюванням на "нанду" — особливої породи навдивовижу прудконогих струсів, що живуть тільки в пампі. Індіанець не намагався хитрощами заманити нанду; він пустив коня скочки, просто на струса, щоб наздогнати його одразу, бо знав — коли він схибить напочатку, то нанду, тікаючи, зажене й коня й мисливця нескінченними кривулями й зигзагами. Наблизившись на потрібну відстань, Талькав метнув дужою рукою свій бола так влучно, [127] що той зразу обкрутився навколо ніг нанду. За хвилину птах уже лежав на землі.
Індіанець полював струса не заради мисливської втіхи; м'ясо нанду надзвичайно смачне, і Талькав хотів додати цю страву до загальної вечері.
Отож до рамади принесли низку червоних куріпок, Таль-кавового струса, Гленарванового пекарі й Робертового тату. Зі струса й пекарі відразу здерли цупку шкіру, а м'ясо нарізали тоненькими скибками. Що ж до армаділа, то він носить на собі власне деко-панцир; так його й поклали на розжарене вугілля.