Усі аж скрикнули від захвату, вгледівши величні евкаліпти в двісті футів заввишки, з губчатою корою завтовшки у п'ять цалів. На стовбурах не менш двадцяти футів у попереку, посмугованих цівочками запашної смоли, не було видно жодної гілки, ані сучечка, ані примхливого паростка, чи хоч би якого вузла, Навіть тесля не обточив би їх так гладесенько. Ці рівні стрункі колони тяглись навсібіч незліченними сотнями. Десь у незбагненній височині пишались —їхні зелені капітелі з вигнутих півколом вітів, прикрашених на кінцях симетрично розміщеним листям, з-під якого звисали поодинокі великі квіти, що скидались на перекинуту Урну.
Під цим вічнозеленим склепінням вільно повівав вітер, вбираючи в себе вологість грунту; дерева, виструнчившись, наче віхи, обабіч прорубу, росли так далеко одне від одного, що між ними вільно пройшли б коні, фургони, череда биків. То були не лісові хащі, геть зарослі колючим чагарником, ані незайманий ліс, захаращений поваленими стовбурами, повитий цупкими ліанами, де тільки залізо й вогонь спромоглись би прокласти дорогу піонерам. Килимки-моріж-ки попід деревами, зелені серпанки на верховітті, нескінченні шереги гордовитих стовбурів, що губились вдалині, обмаль затінку, обмаль холодку, .якесь особливе світло, немов просіяне крізь тонкий серпанок, одноманітне чергування відсвітів і чітка гра світлотіні на землі, — все це створювало химерне видовище, що раз у раз вражало несподіваними ефектами. Австралійські ліси анітрохи не подібні до лісів Нового Світу, а евкаліпт "тара" з родини миртових — дерево переважно австралійського рослинного світу.
Якщо під високим зеленим шатром не було ні справжнього затінку, ні приємної півтемряви, то до цього спричинилась цікава аномалія, властива евкаліптовим листкам. [31І] Вони повернені до сонця не широкою поверхнею, а пружком. Око бачить це чудне листя тільки збоку. Отож не дивно, що сонячне проміння падає повз нього аж на землю, наче проходить крізь шпари ґратчастої віконниці.
Всі це помітили і чудувались: чому так повернене листя? Звичайно, спитали Паганеля, і він рідповів, як людина, котру ніщо не може збентежити.
— Мене дивує, — мовив він, — не чудасія в природі, бо природа знає, що творить. Мене дивують ботаніки, які не завжди здають собі справу в тому, що кажуть. Природа вчинила слушно, подарувавши цим деревам таке своєрідне листя, а ось люди допустилися помилки, назвавши їх евкаліптами.
— А що означає це слово? — спитала Мері Грант.
— По-грецькому воно означає "я добре вкриваю". Хоч цю помилку й сховали за грецьким словом, але цілком очевидно — евкаліпт укриває погано.
— Згоден з вами, дорогий Паганелю, — озвався Гленар-ван. — А тепер поясніть нам, чому листя отак чудно росте?
— Це, друзі, обумовлено фізичними законами, які зрозумілі кожному, — відповів Паганель. — В Австралії, де повітря сухе, де дощі перепадають зрідка й грунти зовсім висхлі, рослини не потребують ані вітру, ані сонця. Брак вологості спричиняється до нестачі соку й сили в деревах. Отим-то вони мають вузьке листя, яке, прагнучи захистити себе від денного світла й надмірного випаровування, повертається до сонячного проміння не широкою поверхнею, а боком. Такий листок розумніший над усе.
— І над усе себелюбний, — докинув майор. — Вони дбають лише за себе й зовсім не думають про мандрівників.
Кожний поділяв Мак-Наббсову думку, крім Паганеля, котрий, витираючи без упину спітніле чоло, радів, що йому довелося їхати лісом, де дерева не дають холодку. Певна річ, це завдає неабияких прикрощів: переходи таними лісами, часто-густо дуже тривалі, надзвичайно важкі для мандрівників, бо ніщо не боронить їх од спеки.
Цілісінький день фургон котив поміж нескінченними шерегами евкаліптів. Жодна тварина, жодний тубілець не трапився дорогою мандрівникам, самі лише какаду, що повили свої оселі у верховітті. Але на такій височині їх насилу можна було роздивитись, а пташиний щебет долинав, як ледь вловиме бриніння. Іноді, звеселивши все довкола, промайне вдалині між деревами, немов швидкоплинний барвистий промінь, зграйка лісових папуг. Та все ж глибока тиша панувала в цьому величезному храмі зелені, і лише [312] кінський тупіт, уривчасті слова, рип коліс та подеколи гукання Айртона на байдужих биків порушували це предковічне відлюддя.
Зайшов вечір і мандрівники розташувались на ніч під евкаліптами, що мали на собі свіжі сліди від вогню. їхні стовбури скидались на височенні фабричні димарі, бо в них полум'я випалило серце з низу до верху. Хоч на дереві залишалась сама кора, воно не всихало. Однак цей обурливий звичай скватерів і тубільців розводити багаття під самісіньким стовбуром нарешті призведе до повного винищення цих розкішних дерев, і вони зникнуть, як чотирьохсотлітні ліванські кедри, спалювані недбало розведеними табірними вогнищами.
Щоб зготувати вечерю, Олбінет, за порадою Паганеля, розклав багаття в одній такій порожнині, де одразу ж встановилася добра тяга; дим підносився вгору й танув у темному листі евкаліптової крони. На ніч поставили, як завжди, потрібну охорону, і Айртон, Мюльреді, Вільсон і Джон Манглс вартували по черзі аж до сходу сонця.
Цілий день третього січня маленький загін їхав крізь той самий ліс, що множив і множив без кінця довгі симетричні проруби евкаліптів. Здавалось, ліс ніколи не скінчиться. Проте надвечір дерева порідшали, за кілька миль попереду, на невеликій галявині, перед очима мандрівників повстали будівлі, розташовані правильними рядами.
— Сеймур! — вигукнув Паганель. — Останній населений пункт у провінції Вікторія, повз який ми проїдемо.
— Це велике місто? — спитала Гелена.
— Ні— відповів Паганель, — звичайне селище, котре, напевне, невдовзі перетвориться на місто,.
— Там знайдеться який-небудь пристойний заїзд? — спитав Гленарван.
— Сподіваюсь, — відповів географ.
— Тоді поїдемо швидше. Гадаю, наші мужні мандрівниці залюбки перебудуть там ніч.
— Ми з Мері згодні, любий Едварде, — сказала Гелена, — але за одної умови, щоб це не спричинилось ані до зайвого клопоту, ані до затримки.