ЧАСТИНА ПЕРША
Розділ І РИБИНА-МОЛОТ
26 липня 1864 року під дужим північно-східним вітром по хвилях Північного каналу стрілою летіла чудова яхта. На її гафелі(1) майорів англійський прапор, а на вершечку грот-щогли голубий вимпел сяяв вигаптуваними золотом, з герцогською короною над ними, літерами "Е. Г." Яхта мала назву "Дункан". Вона належала лордові Гленарвану, одному серед шістнадцяти шотландських перів, що засідали в палаті лордів, найвизначнішому членові славнозвісного в Сполученому Королівстві Темзівського яхт-клубу.
На борту яхти разом із лордом Гленарваном була його молода дружина леді Гелена й двоюрідний брат — майор Мак-Наббс.
Нещодавно збудована яхта вийшла на випробування в море за кілька миль від Клайдської затоки й тепер поверталась до Глазго. На видноколі вже забовванів острів Аррен, коли раптом вахтовий матрос сповістив, що в кільватері пливе величезна рибина. Капітан Джон Манглс наказав негайно повідомити про це лорда Гленарвана, і той не забарився зійти на ют (2) із майором Мак-Наббсом.
— Що це за рибина? — спитав він капітана.
— Я гадаю, сер, це велика акула, — відповів той.
— Акулам в цих водах! — вигукнув Гленарван.
— Хай це вас не дивує, — мовив капітан, — вона належить до того поріддя акул, що зустрічаються в усіх моряк і під усіма широтами. Коли я не помиляюсь, ця тварюка — риба-молот. Якщо ваша згода, сер, і коли леді Гленарван матиме втіху від таких дуже цікавих ловів, то ми швидко дізнаємось, що то воно за рибина.
— Як на вашу думку, Мак-Наббсе? — звернувся Гленарван до майора. — Варто почати полювання?
(1) Гафель — похила рейка, прикріплена одним кінцем до щогли.
(2) Ю т — кормова частина горішньої палуби на судні.
— Наперед приєднуюсь до вашої ухвали, — спокійно відповів майор.
— До речі, — зауважив Джон Манглс, — таких жахливих хижаків конче треба винищувати. Використаймо нагоду, з вашого дозволу, і це буде й захватне видовище й добре діло заразом.
— Гаразд, Джоне, починайте, — мовив Гленарван.
Він послав попередити леді Гелену, й вона невдовзі піднялась на ют, вельми зацікавлена дивовижним полюванням.
Море було спокійне, і це дозволяло без жодних перешкод спостерігати рвучкі рухи акули: вона то пірнала, то знову шалено кидалась навздогін яхті. Джон Манглс зробив потрібні розпорядження. Матроси перекинули через правий борт міцну линву з гачком на кінці, насадивши на нього наживку — шмат сала. Ненажерлива рибина, дарма що була ярдів за п'ятдесят од яхти, одразу відчула принаду і щосили погнала до "Дункана". Тепер було добре видно, як її плавці, чорні знизу й сірі на кінцях, розтинали хвилю, а хвіст правив за стернове весло. Що ближче підпливала акула, то сильніше в її здоровенних вирячених баньках спалахувала жадоба, а коли вона переверталася, в роззявленій пащі виднілось чотири ряди білих зубів. Широчезна голова скидалася на подвійний молоток, наштрикнутий на держак. Джон Манглс не помилився: то була справді риба-молот, найзажерливіша поміж акул.
Пасажири й команда "Дункана" пильно стежили за акулою. Ось вона підпливла до гачка, перевернулась догоричерева, щоб вигідніше схопити наживку, й величезний кусень сала миттю зник у її неосяжній горлянці. Сильно смикнувши линву, акула сама себе "підсікла", і матроси заходилися піднімати страховище за допомогою блоків, закріплених на грот-реї.
Почувши, що її витягають з рідної стихії, акула шалено затіпалась. Але її швидко вгамували, накинувши на хвіст зашморг. За кілька хвилин рибину підняли над бортовими сітками й скинули на палубу. Матрос обережно наблизився й сильним ударом сокири відтяв її страхітливий хвіст.
Полювання завершилося. Хижак уже нікого не лякав. Ненависть матросів до акули була вдоволена, але їхня цікавість — ні. На суднах завжди дотримуються звичаю ретельно досліджувати акулячий шлунок. Моряки добре знають, яка це невибаглива ненажера, і щоразу чекають на цікаву несподіванку. Часто-густо їхні надії бувають не марні. [6]
Леді Гелена не схотіла дивитися на таку відразливу сцену й перейшла в рубку. Акула ще дихала. Вона була футів із десять завдовжки і важила понад шістсот фунтів. Такий розмір і вага не якісь виняткові, та риба-молот хоч і не найбільша, однак найнебезпечніша серед поріддя акул.
Незабаром рибину, не панькаючись із нею, розітнули сокирою навпіл. У шлунок запустили гака, та виявилось, що він зовсім порожній. Мабуть, акула вже давно постила. Розчаровані матроси хотіли були викинути порубані рештки в море, коли раптом боцман помітив: у акулячих нутрощах ніби щось застрягло.
— Диви! Що воно таке? — вигукнув він.
— Мабуть, шматок скелі, що його акула проковтнула, аби напхати собі черево, — сказав один матрос.
— Та ні, — заперечив інший. — То гарматне ядро, яке влучило їй просто в шлунок, але не встигло перетравитися, тільки й того!
— Годі базікати! — озвався Том Остін, помічник капітана. — Чи ви не бачите, що ця драпіжниця — п'яниця непро-сипенна: аби не втратити ані краплини, вона лигнула вино разом із пляшкою.
— Як! — вигукнув Гленарван. — Невже то пляшка?
— Авжеж, — ствердив і боцман. — Та, видно, потрапила вона туди не з винного льоху.
— Ану лишень, Томе, — мовив Гленарван, — витягніть її звідти, тільки обережніше. В таких знайдених у морі пляшках часто бувають важливі документи.
— І ви в це вірите? — спитав Мак-Наббс.
— А чого ж, це вряди-годи трапляється.
— Я не збираюсь сперечатися, — відказав майор. — Цілком можливо, що тут є якась таємниця.
— Зараз дізнаємось, — відповів Гленарван. — Ну, Томе?
— Дорогий майоре, — мовила Гелена, — нам байдужісінько, що це за пляшка, раз ми не знаємо, звідки вона припливла.
— Ми це взнаємо, люба Гелено, — заперечив Гленарван. — Уже й зараз можна сказати з певністю: пляшка прибула здалеку. Гляньте на вапнисті речовини, які вкривають її: вода перетворила їх на справжній камінь. Наша пляшка довго блукала в океані, перш ніж потрапила до акулячого черева.