Тарас же захоплювався одними, а себе почував отим самим неуком, проти якого вони пустили свої огненні стріли. Так, він не знає чужих мов, не мас літературної підготовки, не знає клясиків світової літератури — і лізе в письменники.
Чи винен він, що ніхто не керував його читанням? Серед книжок він виріс, але що з того? При тій жадобі до читання, яка була в нього з дитинства, він міг би усе перечитати, усіх клясиків, якби був хто коло нього і не вважав цю пристрасть за виграшку. А на що пішов запал цієї пристрасти? Скільки він перечитав "Хуторських придабашок веселих бабів Палажок" та "Сім кіп гречаної вовни*..., замість клясичної літератури! Читав, що бачив, а тепер бореться із злиднями і не мас змоги дозволити собі розкіш читання, крім обов'язкового мінімуму.
Чого ж вони так чванливо й так глумливо ставляться до цих виходців із низів, які ще й того не читали, що він? Щойно тепер вони могли б правильно поставити своє ознайомлення із літературою, коли б були за спиною "пан і мам".
Йому в тисячу раз симпатичніший і рідніший Пилипенко, який усім цим неукам і початківцям хоче стати за тата й маму, який вишукує, підбадьорює, сприяє ростові отаких, як він. Де ж візьмуться відразу ці рафіновані, коли до них, Тарасів, будуть з такою погордою ставитись?
Але тоді й Липовецький разом із Пилипенком? Це вже Тарасові щось не по духу...
Так борсався Тарас між одними й другими. Захоплювався одними, а сам був у таборі других.
II,
З'явилися нові люди, але не всі з'їхалися. Так, не приїхав Серафим Кармеліта. Його не було в місті й голосу про себе не подавав він. Лежав йому якийсь лист, його тут може кому й бракує, а може хто й сумує за ним... Та його нема. *
Після літніх вакацій Неля здалася Тарасові ще кращою, ще більше нагадувала вона йому якусь грецьку античну голівку. Вона засмагла, лискуче волосся зробилося чомусь біліше, сині очі ще синіші. Вона й Килина радо зустрічалися з Тарасом, любили згадувати про Килинин "пекельно-геніяльний плян" і лютежський ліс.
І ні слова про листи.
Тарас був лицарсько-приятельський, завжди охоче відгукувався на всілякі задуми й починання, "виходи в світ", "пекельно-геніяльні пляни", — але без тіні залицяння. Неля те достойно оцінила й залюбки забігала до Тараса сама, із ним верталася додому і після вечірок вони ще довго не заходили до кубучу.
Вони завжди мали про що говорити, мали довір'я одне до одного й не спиняв їх страх чи сором висловлювати ті думки, які раптом родилися й вражали. Вони, як уміли, тягли й розсотовували нитки, які випускало життя.
Цієї осени в місті було багато літературних вечорів і кожен вечір неминуче зводився до літературної дискусії, що ще весною вибухла і тепер не вщухала, — як не на літературних вечорах, то десь на сторінках преси.
Виходили вони, початківці, з таких дискусій, начинені найрізнороднішими ідеями. І мусіли те все переварювати, застосовувати до себе. Як звичайно, найбільше враження робив Микола Костевич, кожного, вони до нього міряли й такого другого не знаходили.
Крім того, вони завзято відвідували гукус, — гурток культури українського слова, — заснований при інституті. То був напівсемінар, напівтовариство, напів наукова інституція. Члени його зобов'язувалися стежити за чистотою своєї мови, листувалися з дописувачами своїх місцевостей, які за анкетами надсилали мовний матеріял, розширювали лексику, особливо в спеціяльних галузях, а для цього робили переклади з чужих мов.
Членом гукусу був також і Микола Костевич. Заради цього до гукусу припливло багато закоханої в нього молоді. А хто ним не захоплювався? Він же навіть, як викладає стару українську літературу, то починаєш нею цікавитися, як найновішим перекладним романом.
Одного разу, вертаючись із засідання ту куса, Тарас і Неля не могли не постояти й не подивитися на безконечний ряд електричних вогнів^ що велетенським разком намиста оперезав місто. Простягався спочатку вниз, а потім угору на кілька кілометрів прямої, як стріла, вулиці. Як же не любити це місто?
— А ти знаєш, — пригадала собі в цю хвилину Неля. — Отой "Енко", що спричинився до літературної дискусії, не хто, як Поштаренко, отой, що працює в газеті й часто буває на зборах "Плуга".
— От, ненароком чоловік у історію літератури потрапив, — засміявся Тарас — А, власне, він не такий уже "енко". Має кілька книжок, сам по-европейському пристойний, часом навіть до діла висловлюється.
Під "енком" і вони також розуміли якогось хохлацького дядька з гопачисто-шароваристими вусами, — хоч і самі були з-під тієї самої квочки — "папаші", "з-під широкого пилипенківського кожуха вилізли", як любили насміхатися Хвильовий та Зеров.
— Кажуть, що "папаша" розводить "енків<<, але коли б не його підбадьорювання й не теплота до початківця, то напевно ми не насмілювалися б до літератури й наблизитися, — сказала Неля.
Тут щось не гаразд. Тарас також це почував. Але вони, як і всі, закохані в Миколу Костевича, слідом за цим почали знову перераховувати, — яку блискучу ерудицію він має, як він вводить в епоху письменника і бачиш його серцевину... яка тонка критична аналіза, скільки цитат наводить він, — як його голова все те вміщає!? То треба бути ходячою енциклопедією...
І знов, так вони тепер з Нелею говорять, — перескочили через давно вже відоме, вимогу Миколи Костевича, — вчитись, вчитись і вчитись... Зненацька Тарас запитав:
— А як по-твоєму, — Пилипенко, Микитчук і Липовецький це одно?
Неля не зразу відповіла. Це ж правда, всі вони підписуються під формулою "Куди лізете, сопливі?*, оцим докором, що кинув Пилипенко Хвильовому та іншим "олімпійцям".
— Для Липовецького в першу чергу "пролетарська революція", а потім уже якийсь там початківець. А в Пили-пенка — навпаки — йому в першу чергу треба стелити дорогу молоді, — метикував Тарас
— А може так: Липовецький користується революційною фразою, щоб заробити собі ім'я пролетарського критика...
— І Микитчук...
— ...а Пилипенко. таґкож користується революційною фразою, щоб якнайбільше молодих сил втягнути в літературний процес. Бо мало кричати — "вчіться, вдосконалюйтесь!" Треба ще дати місце, де можна було б вдосконалюватися. Ну, так, треба нам школу, — захвилювалася Неля, — щоб ми могли там говорити на повний голос А де ми її візьмемо? От і опинилися у Липовецького! А ті рафіновані тільки глузують з нас Вони хотять, щоб ми вийшли з лябораторії готовенькі, тоді вони з нами говоритимуть... А ми десь же повинні цю лябораторію відбувати?..