Задивився Меркурій на зорі, що геть чисто всі, які були, висипали на небо, — і не тямив, чи душа дрімає, чи співає... щось спить, щось жевріє...
Ажніяк не згадував він про сьогоднішню батькову прочуханку. Це належало до звичного, щоденного, остогидлого. Він відбувався, завикло з дитинства, страхом на батькове гримання, але відразу ж забував про нього, не приймав до серця. Це вже його, призвичаєного до щоденної лайки, не вражало. Він зашкаруб.
Чи здрімався Меркурій, дивлючись на Чумацький шлях, ни замріявся, не знати, але очутився аж біля Троянів.
Три дороги різно, посередині стоїть камінний хрест і напівзруйнована коршма. Це й є Трояни. І хутір їх та ще кілька сусідніх хуторів також звуться Троянами, або "за Троянами". Меркурій побачив себе саме біля цього хреста й розваленої коршми. Коні стояли й хрумали собі щось...
Це було те саме місце, де повинно бути страшно. Про це місце ходило багато моторошних переказів. Казали, у коршмі нечиста сила водиться, через те тут ніхто не захотів жити. Часто, коли вночі хтось іде тут, то відьма вискакує на плечі людині й чоловік мусить її, бідорака, на своїх плечах везти, скільки вона схоче. Трояни...
Покійний Володимир Демницький геть усе те списував. Ще, коли не було їх хутора тут, брав його з собою. Тоді Меркурій думав, що панич Володимир хоче на власні очі побачити відьму, але Володимир із нього тільки засміявся.
— Ну, а нащо ж ви копаєте землю? — питав одинадцятилітній Меркурій. — Може золота шукаєте?
— Ще цікавішого й вартнішого, ніж золото.
Ледве помітний вал перетинав тут у цьому місці дорогу. Вже згладився він, але ще й досі треба було трохи спуститися вниз, у бакай наче, а потім підійти ка взгір'я. По обидва боки на полях він був ще менше помітний, бо розораний. Але око панича Володимира його бачило й він показував малому Меркурієві:
— Мені здається, що це — Траянів вал... Вал може римського царя Траяна, а може княжий...
Е, якби то жив тепер той Володимир! Такі люди — вчені, розумні, світлі душею, — не живуть. Вони вмирають. І панич Володимир помер десь на засланні. Від сухот. Але Меркурій все життя його, свого вчителя, пам'ятатиме. Е, якби то він тоді розумів усе те, що розповідав йому той світлий, прекрасний душею чоловік!
І що то воно таке, той Траянів вал? Скільки раз ті думки його муляли...
Проте, незрозуміле в свій час, але закладене в якісь таємні схованки дитячого мозку, часто оживає. І про латинського царя Траяна та його вал він дещо знає. Дивується тільки, яка живуча назва. Віки пройшли, людей сотні поколінь пройшло, а назва жива. Така звичайна, а така загадкова. От сховала в собі минуле й живе, а ти, Меркурію, вгадуй. Ще якби то панич Володимир...
Якось аж жалко стало Меркурієві. Скільки на цій землі жилося, скільки чинилося, скільки битв було за цю землю. А от вони орють, сіють і думають, що життя лише з ними почалося, ними й закінчиться. Батько з усіх усюд стягав землю, міняє щось на щось... А скільки людині тої землі треба?
Меркурій не перейняв від батька пристрасти до стягання землі, до господарства. Він би книжку читав... Грав би...
Якби то Володимир Демницький жив, він би його може й навчив чого... не коло ріллі...
Тонкий слух Меркурія раптом щось уловив. Ніби хтось іде... І сюди... Хто ж то? Василь? Чи може Аршин із шапкою? Із Марійки? А може відьма?
Якась задьориста думка шибнула його: "А може й відьма? Дай, хоч подивлюсь, яка вона!*
Біс витівки, вибрику десь раптом прокинувся в ньому і йому захотілося хоч туди пустити нерозтрачену енергію, до якоїсь іншої дії, а не буденного, заповідженого йому ґдирою-батьком і нелюбою "Керейкою"...
Несподівано сам для себе, він розігнався й вискочив на плечі якоїсь постаті, що поспіхом проходила шляхом повз нього, захованого в тіні.
Це були дужі плечі, ейбо, присьейбо! Осідлана постать побігла, цесучи на своїх могутніх плечах Меркурія.
Йому хотілося сміятись, але він з усієї сили стримував себе. Так ось які..."Отакі то бувають відьми?
Меркурій і сам не знав, чому йому на думку спав цей жарт: А чому поніс Антосині черевики до Дарочки? Що Мар'янка не хоче сама без компанії до церкви йти? Чи щоб насолити Керейці? Чи шкода стало Дарочки?
Багато молодечої енергії, душа бажала чогось незвичайного, чогось їй не вистачає, несолоно...
Не все ж робити та робити! Життя на хуторі таке одноманітне, монотонне...
Осідлана постать несла "відьму" просто до Троянів-ського хутора. Е, либонь ще впізнає, будь воно тричі неладне!
Біля першої ліси Меркурій скочив за огорожу і чимдуж чкурнув у лісок.
"Відьми" ніхто не здоганяв. Темна постать з усієї сили побігла вперед.
Меркурій діставшись додому, заліг зразу ж у клуні спати. Кіньми він не журився. Він знав, що вони самі прийдуть до двору. Відчинив тільки їм ворота, хай там наймити ними вже журяться...
3. ТРОЯНИ
І.
Хоч сьогодні й будень, Меркурій справляє свято "святого неробітника".
На хуторі тихо-тихо, бо він сам один, як палець.
Сарґоли тепер живуть на дві хати. Тут на хуторі вже поставили хату, клуню, стайню для волів, садок завели. Жнивами всі тут, хібащо стару бабуню лишають на хазяйстві в Дрижиполі. Звичайно ж, живуть на селі ще, сюди тільки батько наїжджає. Ще наймити тут, бо звідси до ланів ближче, воли й коні тут, — та оце ще він із ними.
Меркурій, власне, повинен разом із наймитами бути зараз у полі, орати — але кат із нею, з тією клятою роботою! Батько загулявся на весіллі в Олевських, швидше, ніж у понеділок його не чекай. Керейка сюди тепер не загляне, — та й чом же йому не полінуватися?
На хуторі тихо-тихо. Стара Самсониха десь у полі наймитам обід варить. Тільки жовті ожереди стоять на току під ліском. Та десь у хаті витинає скрипка.
Скрипку він витягнув із потаємної схованки, — лише так, щоб обтерти її, подивитися, чи струни цілі, подержати в руках. Він і не думав сьогодні до смичка братися, хотів попробувати рукою струни й знов заховати за образ. Зроду батько не здогадається сюди заглянути.
Намірився вже був ховати, але роздумав. А що, коли б підігнати її лад до ладу гармонії?
Довго не думаючи, Меркурій відчиняє грубу й витягає з найдальшої її глибини гармонію. Все одно, батько сьогодні не наскочать...