Чому головою української письменницької організації — не українець? А чому?.. Так... не будемо далі про це розводитися...
VIII.
Тут то вони тихенькі, а вдома Кузьма й Дем'ян дотинають і допікають усім, як тільки можуть. Вони так і шукають, до чого) б учепитися, з чого б поглузувати.
Цими днями вони не нудьгували. Сенсація! Установлено безповоротно факт — Карло Моор закохався!
Вони бачили вже другий раз Карла Моора з якоюсь невідомою. Ішли вулицею, мов п'яні, нікого й нічого не бачили, тільки себе. Ну, а як же Неля, Килина?
Килина, — хоч ти їй чорта дай, — все сміється.
А Неля все дужче ніяковіє, коли заходить мова за Карла Моора. Тут і сам дідько ногу зламає. Де ж вона була тої ночі?
Зговорилися Кузьма й Дем'ян, підмовили Костя з Тарасом, ще й Килину і почали розігравати Нелю.
— Нелю, твій коханий тебе зраджує!
— Який? — червоніла Неля. Бо воно почасти було й так.
— А той, що ти з ним цілувалася усю ніч.
Неля мало не плаче. Знов вони вже знущаються?
— З ким я цілувалася?
— А тоді, як ти прийшла додому на світанку.
Неля вже починає щось розуміти. То що, й Карло Моор прийшов на світанку?
Це її й смутить, але одночасно вона на всю хату регочеться.
— Та я ж усю ніч просиділа в коридорі якогось будинку, між третім і четвертим поверхом, і трусилася...
Нова версія! І хто їй повірить? Але факт фактом. Карло Моор закохався — і не в Нелю. Може й правда?
— Чого ж ти там сиділа? — напустилася Килина.
— Бо я боялася йти!
От яка то пригода з нею трапилася! Та вона ж героїня, — й мовчить.
— А чого ж ти досі про це мовчала?
— А чом ви не питали? Питали, де я була, я й сказала. А чому я пізно прийшла, — ніхто не питав... А що ж я, виправдуватися буду?..
Ну, й Неля! Чи вона боягузка, чи безстрашна героїня? Досидітися до першої години ночі й потім ночувати десь на коридорі між третім і четвертим поверхом...
А може найбільш відповідатиме істині те, що їй соромно було за свою боягузливість.
IX.
— Будеш сьогодні читати, Нелю?
— Буду, — зітхнула Неля.
Вона боялася, але не дуже. Етюд її вже пройшов "апро-бацію" найлютішого критика "плужанського", Бориса Микитчука і він її похвалив. А хто ж іще так жорстоко накидається на жертву, як Микитчук? Він сам прочитав був раз щось несусвітне, його розлаяли й тепер він у кожному шукає щось поганого.
Неля ніяк не могла скласти собі твердої думки про цього Бориса. На її думку він — довбня, не має в собі ні грана нічого тонкого, мистецького. З ним можна говорити на дуже складні теми, але, борони Боже, перечити. Як почне періщити своїми голобельними арґументамиі то на світі стає немило жити. І конче вона, Неля, повинна думати так, як він, все повинна йому коритися? Через те, що вони дружать? Якщо йому подобається солов'їний спів, то вже всякий інший, хоч би її, Нелін, погляд викликає в ньому якусь упер-^ ту злобу і зливу їдких, незаслужених епітетів.
Його смаки виключають усякі інші.
О! То вона навмисне наговорила йому про старосвітсь-кість і міщанство замилування в соловейковому тьохканні. Як вона кисейна панночка, то він...
Бо таки правда, про що не заговорить, то зразу видно, що довбня, якийсь дуб, повстяний валянок без емоції і відчуття краси. Неля помітила, що він і про красне письменство говорить з чужого голосу, бо йому недоступні якісь тонкі переживання й хвилювання. Доступні якісь слізливі " Марусі" Квітки-Основ'яненка, або "Сатана в бочці". Він тільки мас добру пам'ять і здібність переймати чуже. І це його рятує, мало хто бачить, що Борис оперує нахватаним, накраденним добром, а не своїм індивідуально зродженим.
Сумнівається Неля, щоб він любив і музику, хоч він і про неї силкується дуже вчено й авторитетно говорити й оцінювати. І чого такі люди лізуть у мистецтво, коли не люблять його?
То для неї загадка.
Неля примушена про це думати, бо їх взаємини набирають якогось не зовсім здорового характеру. Якщо вони приятелюють, ходять разом і якщо вже вона йому подобається, то хіба нема іншого, делікатнішого способу виявити свою зацікавленість, як цими волячими грубими жестами, від яких стіни червоніють. Найпростіша дівчина в селі вимагає якоїсь лицарської чемности до себе, — не оцього вульгарного лапання. Тепер аж зрозуміла Неля, чому Тамара тікала від Бориса... Бо він бридкий оцим "залицянням".
А Неля не тікала, вона йому не терпіла, а відкидала ті вульгарні, масні руки, сварилася. А востаннє вони геть остаточно розсварилися, того дня, як читали її етюд. Під час серйозної розмови, обмірковування твору, він, ні з того, не з сього, несподівано засунув свою руку їй за комір блюзки. Від обурення й сорому тієї хвилини їй і зараз хочеться на стіну дертися, хочеться якнайпильніше вичистити цей спогад із своєї пам'яті. Бо які вона приводи давала йому до цього?
Вигнала тоді його. Не хоче вже з ним говорити. І тепер не говорить. Так буде, мабуть, нормальніше. З такою довбнею краще не заводитися!
Етюд звався "Хмаринка й жайворонок". Про чудесну дружбу-кохання на тлі блакитного неба й безбережного океану колосистої золотої пшениці липневого ранку. Так, їй уявлялося, було б, якби Серафим Кармаліта її бачив. Він до неї зовсім байдуже ставиться, хоч він такий тонкий і чутливий. Так же він її щоразу більше вражає, що Неля вже не може. Абоу сміятися, або плакати, або писати на папері, щоб себе хоч так вгамувати.
Для нього писала, а його тут сьогодні й не було, як читала.
Як звичайно, помовчали хвилин п'ять, хоч Танцюра й викликав охочих до слова. Не знати було, чи сподобалось читання, чи вельми не сподобалося. Всяке думало: "Я почну хвалити, а може треба це гудити? Послухаю, що інші скажуть."
Тоді встав Липовецький, заклав за пройми ;жилета пальці, пройшовся по кабінеті й почав:
— Цей вірш мені нагадує чомусь Олесів сентименталізм. Це не означає, що товаришка Орел дорівнюється талантом до Олеся, а якраз навпаки, вона епіґонально розвиває його негативні риси. Це дуже небезпечний шлях для початківця і нам треба тепер уже застерігати себе від цього хибного шляху. В кожному творі ми повинні шукати соціологічного еквіваленту.
"Соціологічний еквівалент" — це була новинка в лексиконі Липовецького.