В кімнаті було не по-родинному, але стояли ще два ліжка, — не сама вона тут жила. Проте, вона нікого, видко, вже не ждала сьогодні.
— Тепер уже я вас трохи боюся, — відверто сказала вона. — Але я певна, що ви отак постоїте, та й підете. Бо чого вам тут треба? Ви вже виконали свій лицарський обов'язок, пальта з мене ніхто не зняв і в нагороду задовольнили свою цікавість, — знаєте, як я живу. Бачите, що тут нічого загадкового нема. Хочете курити? — раптом спитала.
— То ви курите? — розчаровано протягнув Серафим. — Єгипетське божество — і курить!
— Так, і ще й махорку! — з легковажним викликом відповіла дівчина.
Чекаючи, що він уже піде, вона не пропонувала йому сідати. Він не знав, що з собою робити і почав слідом за нею крутити цигарку.
— Ну, а тепер вже йдіть!
Серафим вагався. В душі вагався, бо щохвилини інше враження напливало на нього. Яка ж дівчина, живучи не сама, ходить в таку далечінь на вечори одна, яка запросить опівночі незнайому людину в такій страшній кожушині й почне на самоті з ним курити махорку?
І все ж, він не насмілювався сісти, як вона не запрошує, щось образливе сказати їй, — так вона поводилася якось, не то по-дитячому, не то недоступно.
— Ну, а як я не піду?
— То чому? — безпечно спитала. — Поки зайдете додому...
— А якби я так тут заночував...
— Ні, вам надокучить так стояти. А я вже хочу спати! — дитячим химеристим тоном перебила його. — То ви таким лицарем показали себе, а тепер хочете зіпсувати враження про себе.
— Маєте рацію, але я думаю, що, — пустився Серафим на очайдушне. — Я думаю, що всі дороги ведуть до Риму.
— Ходімо, я вам покажу дорогу, — рішучо встала дівчина. — Ви напевно, самі заблудитеся.
І вона відчинила двері, чекаючи, щоб він вийшов і тим самим шляхом вивела його на вулицю.
— Я вам прощаю, — сказала аж тут вона, подаючи— йому на прощання руку. — Ви є гарний хлопець і тому я вас не боялася ні хвилини. А той "Рим" вам анітрохи не до лиця. Я не вірю, що ви такий... зіпсутий. Як хочете — заходьте коли! Мене зовуть Тосею. Ї
Ішов додому Серафим у чаду, закоханий по самі вуха.
VI.
Того самого вечора з Нелею трапилась також одна пригода. Вона прийшла додому аж на світанку.
Вона несподівано залетіла аж до театру імени Заньковець-кої на прем'єру експериментально-конструктивного театру під невідомим їй іменем "Березіль".
Це була не "Мірандоліна", де в поклонах кавалери перами своїх капелюхів замітають підлогу, не побутова " Суєта*, не клясичні "Розбійники", а щось зовсім-зовсім нове. Якісь трапеції, піраміди, куби, багатоплощинність і ритмічна масовість не то спортсменів, не то балерин. Артисти приходили на сцену із залі, спускалися десь із стелі... Не то цирк, не то балет, не то Гротеск, — а в цілому якесь вихрово-свіже, несподівано спадаюче на глядача враження краси. В цілому
— якийсь патос, якесь піднесення, вони розривали Нелині груди. Вона ще такого не бачила!
Вистава, як звичайно, скінчилася об одинадцятій. І якби Неля була обачна, поміркована дівчина, то вона пам'ятала б, що сьогодні вона сама, що йти далеко, що пізно, а головне,
— що треба їй іти через базар. Але їй щось таке зробилося, що вона не могла покинути залю. Що буде, те буде, а хоче й вона зостатися на урочистій частині відкриття нового театру. Бо й ніхто не виходить, усі сидять, мов прикипіли до місць. Як же це вона відмовиться від такого епохального, урочистого моменту? І самого Леся Курбаса побачити, — як же тут встати й піти?
Вона упивалася доповіддю Леся Курбаса про творчий шлях "Березоля", старалася втямити його творчі засади, втямити ось це, щойно бачене.
Все це було якесь таке стрясаюче, що вона вже й забула думати про час. Потім пішли привітання, подяки, овації, — й знову ж Неля чесно відсиділа до кінця. Однаково, вже пізно, а коли всі виходитимуть, то вона за людьми може якось той базар прошмигне, якось додому добіжить. Була перша година ночі.
Стояла осіння ніч із місяцем і заморозками, а Неля холоду не чула, лише повів небезпеки й страх. Вона навіть не пішла прямішою дорогою, а за людьми кружною.
Тільки ті люди десь раптом розтали в нічних сутінях і перед самим базаром Неля побачила, що вона сама-самі-сінька.
Якась невідома сила не пускала її вперед. Що зважиться вона ступити крок уперед, — ввижаються безпритульні, що сплять попід рундуками, на базарних столах, у каналізаційних рурах. Роздягнуть, наб'ють! Кудись потягнуть і уб'ють! Невідомо звідки хтось оглушить тебе по голові! Ні, хай вона боягузка нікчемна, хай нерішуча, безвольна, — вона не може заставити себе йти в дальшу путь, щоб дістатися додому.
Але куди їй подітися в цю глупу ніч? Ні взад, ні вперед. Не має нікого тут близько знайомого. Ось кожну хвилину якийсь вуркаган може виринути з пітьми, — де вона сховається?
А хтось уже й справді наближався. Неля шугнула в якісь незамкнені парадні двері. Отут стоятиме, аж поки не розвидниться, — відчуваючи радісне полегшення, що вже вона не на вулиці.
Це була, власне, брама, а не двері, з другим виходом. Страшенно протягало, Нелю пробирало холодом аж до кісток. Вона вже коцюбіла.
Раптом почула якісь кроки з внутрішнього двору. А може то двірник, зараз прийде, побачить її, подумає, що вона вур-каганка, й прожене?
Неля шмигнула вгору сходами. Кроки завмерли. Одночасно вона відкрила, що тут куди тепліше, як там унизу. А як так, то вгорі буде ще тепліше.
Будинок був чотириповерховий. Неля знайшла собі місце на вікні між третім і четвертим поверхом і там скоцюрбилася. Хоч було куди Тепліше, але й тут пронизливо холодно. Ну, треба сидіти; що буде, то буде, а чому зразу по виставі не йшла додому, а тепер сиди та трусись, — лаяла вона себе.
Трусилася не тільки від холоду, але й від страху. Ану ж, хтось вийде з дверей і спитає, чого вона тут. Злодійка? Вур-каганка?
Котра може бути година?
Було тихо-тихо, час, коли всі сплять найміцнішим сном. Чути було, як десь вицокує годинник, як десь хтось спросоння кахикає. Інколи, то десь ближче, то десь далі в мешканнях ці годинники били. Як то неоднаково вони йдуть, — не в один час дзвонять. Не знати, чи то вже друга година, чи половина якоїсь. А Нелі пекуче вже треба знати час, доки ця ніч буде тягтися, о, Господи? Віки, а не ніч!