Це була дивовижна, кумедна збиранина. Партизан-лісо-вик, червоногвардісць, що тільки-но скинув із себе бомби, обрізи й кулеметні стрічки, революційну стрічку, а може й малинового, чи чорного шлика, — цей страхітливий козарлюга смирно сидів на півколовій лаві поруч випещеної панночки. Лави ті, розходилися все вище й вище, аж до стелі авдиторії. І на них можна було побачити довге волосся "під Маркса" в синій чумарці, червоноармійську шинелю, увінчану кубанкою, жовтий дублений кожушок, потерту шкіряну куртку... Ще не вивелися й "будьоннівки"... Раз-у-раз між ними мелькали стрижені "під макітру* дівчачі голови... довгі коси... Втім, коси в ці роки були не в моді.
Була ще третя численна група, — вчителі, але їх Тарас зараховував або до "незаможників", або до "непачів". Ось цей, у такій модній тепер, незмінно синій чумарці, — досить уже солідний, з поношеним обличчям пересичного лева — цей не " незаможнику це ггррвінціяльний аристократ. А ось другий — з гостреньким обличчям і розумними вузенькими очима, — хоч він і носить краватку й неминуче ставить премудрі запитання професорам, цей — " незаможник*. Вчите-лівни ж були вишукано-чистенькі, чемні, скромні, сіренькі.
А ось ця дівчина з виточеним обличчям у прекрасному тонкому українському одязі, який вона носить "принципо-во", міняючи тільки кольори та узори? Вчителька? З села? З Полтави? Яке її соціяльне походження?
Ах, "соціяльне походження"! Тарас помічає, що він уже протхнувся термінологією цих стін. Скільки за ці місяці наслухався він день-у-день цього "соціяльного походження*! І сам тепер кожного оцінює насамперед з погляду "соціяль-ного походженням Чи не краще без "еоціяльних<* присмаків дивитися на цей задьористий кучерик на чолі в тої, з зеленими очима, що звуть Тамарою. Вона його засліпила, як він її углядів перший раз. А тепер падсь не дуже...
Поява Костя Нечіпая так немило вразила Тараса тому, що Кость міг навмисне або ненароком розкрити Тарасову таємницю. Не тільки Тарас був свідком соціяльного походження Костевого, але й Кость — Тарасового.
Кость, правда, міг не знати, що батько Тарасів, Меркурій Яринеевич Сарґола, — позбавлений у Дрижиполі права голосу, як нетрудовий елемент. Міг не знати, що в них у містечку радянська влада націоналізувала хату. Але що в батька Тарасового була колись крамниця, був шинок, що дід його — найбагатший на Троянівських хуторах стодесятин-ник, це Кость прекрасно знав.
Яким же чином Тарас носить ім'я пролетарського студента? — міг він запитати. Як це так вийшло, що Дрижипіль-ський комітет незаможних селян відрядив його вчитися до університету?
Тарас свято вірив, що всі оці "незаможники" й насправді були незаможниками, — тільки він один дурить радянську владу. Тому й був відрубний від усіх. Ця брехня, що стояла між ним і оточенням, була нестерпна, важким тягарем хилила його додолу і часами він почував, що не знесе цього тягару, спинить когось із "них" і розкаже все.
Тільки кого?
Була Натанзонша, — вона здавалася йому пихатою, обмеженою й бездушною. їй не піде нічого казати.
Були "Жовті чоботи*, отой, що його, як заглядить Тарас де в університетському безконечному коридорі, то намагається втиснутися в стіну, такий чогось він страшний був. Здавалося, він може проковтнути Тараса одним поглядом косих очей.
Була ще Бурманша, досить товсте, розіпхане бабисько, вона завжди запитливо дивилася на Косоокого, коли вони проходили десь удвох.
Були й інші, але "Жовті чоботи", на думку Тарасову, був заправилою в студентських справах університету.
Він мав свій кабінет, був він головою усяких комісій, куди пишуться слізні заяви: "Не маючи засобів до прожиття, прошу" тощо, тощо. До всього цей жовточоботяний мав відношення, — до стипендій, і до обідів, і до гуртожитків, і до чисток, і до платні за навчання, що стосувалися "непачів" та жлясово чужого елементу*...
Тарас міг би так зробити: підійти до косоокого й розказати йому все. Хай його викинуть — зате, як легко стане на серці! Але він боявся людей, не міг переступити якусь грань. Та й що, власне, він розкаже? Про який злочин свій? Це ж він повинен буде втягти в цю історію ще двох людей, які діяли, бажаючи йому, Тарасові, добра.
Тарас не міг ані дня, ані хвилини жити в цім психічнім пригніченні, бо душа його не була пристосована до брехні, ніколи він не брехав досі ніде, — із дня на день відкладав.
Одно тільки міг він твердо й відверто сказати: жодного зв'язку з батьками він не має. Це була така правда!
Починаючи від Різдва, він додому нічого не писав, не переказував, і вдома про нього, видко, забули.
Батько тільки раз переказував, щоб вертався додому, бо допомагати йому вже нема чим. Додому Тарас не вернувся.
Пристав до другого такого самого, що жив у перехідній, темній, вогкій і неопалюваній кімнаті. Вони надіялися на своє воляче здоров'я та терплячість, але вночі було холодно так, що не могли спати, вдень не мали чого їсти. Один мав крупу, а другий муку, — та не мали на чому зварити. Часом мали на обід хліб, а часом як не мали за що купити хліба, обмежувалися цілий день тим, що лизали суху крупу...
Можна було б... Он же інші подавали заяви перебуваючи в скрутному матеріяльному стані..." й живуть тепер у теплих гуртожитках, обідають в їдальні АРА. Ох, у якому скруті був він, якби хто знав! Але Тарас таких заяв писати не хотів, морально підтятий своєю брехнею, весь просякнутий свідомістю, що він на ті блага не має права. А вже дійшов до того, що стояв часто під їдальнею й чекав, коли пустять на лишки обідів таких самих голодних і безправних студентів, як він, без карток. Якщо залишалося в арівських казанах.
Вдень на лекціях шуміло в ушах, до свідомости нічого не доходило з того, що читав професор.
Авдиторія порожнішала. Багато студентів не витримувало, їхали десь на село вчителювати. Зостався й він сам у своїй перехідній кімнаті.
Але Тарас носив у собі якусь незрозумілу впертість. І додому не писав, не просив нічого, і до "Жовтих чобіт" не звертався. Такий початок заяви здавався йому принизливим, а до прохацького змісту заяви не добереш іншого початку. Та й... Спасибі, за навчання не беруть платні... На признавання він уже не мав навіть фізичної сили. І краще здохнути тут, а не піддатися. Капітулювати? Він знає: кидають на рік, на півроку, а застрягають десь у якійсь дірі на все життя.