"Фашизм — наш найлютіший ворог! От бач, дитинко, до чого ти договорилася!" — докорив мені дідок.
"Та це — два рідних брати! Я знаю, що таке фашизм. У всіх підручниках написано, що фашизм хоче поневолити світ для панування однієї нації. Гітлер нічого нового не видумав, він позичив свою ідею в талмуді: "я — вибраний нарід". Ну, а що таке "Дайош міровую революцію?"
"Дитинко... Панування пролетаріяту, робітничої кляси..."
"..."під проводом старшого брата". Ті хоч відкрито про це говорять, а ви... А наш український ідеал, зроджений ще за часів Хмельниччини, коли Україна боролася проти польського поневолення, ясний: щоб не було панів на Україні, а тільки самі вільні козаки. От ми й тепер цього хочемо, а ви нас заганяєте в нове поневолення під маркою усяких псевдо-соціялізмів".
"їйбогу, дівчинко, хочу тебе зрозуміти й не можу!"
"Бо мені соціялізм пекуче потрібен, а в нас думають, що будують соціялізм, — вийшов же розсадник, де препишно почувають себе хижаки всякого роду, малі й великі. Революція зруйнувала капіталістичну систему, змішала всі верстви й кляси. А як почав Сталін усе ставити на місце, як почав підігрівати застиглий революційний жар то одними, то зовсім суперечливими попереднім, гаслами, — знов повиді-лювалися кляси, ба ні, замкнені касти. Як не латає він свого соціялізму, а капіталістична природа його твору лізе й лізе в життя. Я думаю, що він докотиться до того, що ім'ям соціялізму відновить погони й церкви. Зробили чисту карикатуру на соціялізм!"
"Ну, наприклад? Де ти їх бачиш, ті кляси?"
"А чому в країні тріюмфу праці є соромні професії? Скажіть ви якій студентці, що той гарний хлопець, із яким вона познайомилася в кіні, — перукар чи швець. Вона згорить із сорому!"
"То дрібне", — махнув рукою. — "Треба дивитися на основне. Земля — соціялістична власність. Цього ти вже не заперечиш."
Я тепер дивуюся, як він терпляче вислухав мої маячіння. Бо я тоді сама себе не пам'ятала. Все те, що зривалося з мого язика, родилося несподівано й миттьово. Я на ці слова його також не погодилась.
"Земля — соціялістична власність народу? Знаєте, як кол-госпник-селянин розуміє гімн "Інтернаціонал". Буквально: "Держава дбає не про нас!" — кажуть вони. Одне тільки оце місце й залишилося з "Інтернаціоналу"..."
"Маєш! А для кого ж держава створила колгоспи?"
"Якби ж то тими колгоспами розпоряжалися самі колгоспники, а не держава! І не так держава, як ті князьки-чинов-ники, секретарі партосередків. Здебільшого, це боягузливі і бездушні виконавці директиви з центру, і не знаю, чим вони свідоміші за селян. Тим, що хотять краще за них жити?"
V.
— Я не знаю, звідки в мене тоді красномовність бралася, чому воно так раптом поза моєю волею пливло широкою рікою. Я була, як одержима, те, що я переповідаю тепер, — бліде, каша. Мені нічого було втрачати, я хотіла, щоб менз знищили, я сама шукала доказів, чому я не маю жити. Вони повинні мені показати, для чого жити, а для такого "соція-лізму" жити — не хочу я!
Дівчина змовкла. Для неї не було важливо те, що сказав їй Калінін, вона й тепер переживала своє. Він не мав чого сказати їй?
— Він, взагалі, поводився зо мною, як із підлітком.
— І пустив вас після цього всього? — допитувався Тарас.
— Ще й чаєм із кремлівськими тістечками напоїв! Сказав їхати додому, вчитися, бо я ще дуже молода. От я й їду... Себто, за кілька день приїду до університету...
— Що то вас там чекає? — торкнуло Тараса співчуття до цієї очайдушної.
— Ах... Я все поставила на карту! Що буде!
Ні, вона не знесе своєї голови! — подумав Тарас. — Занадто б'є в ній жива думка, занадто пристрасно ставиться вона до суспільних явищ. Такі довго не протягнуть. А може...
Це якась нова порода нашої інтелігенції, вона не має нічого спільного з нашою флегматичною роздумливістю. Вона чіпка, вона почуває свої права, вона озброїлася всіма найновішими зброями...
Гаряча хвиля вдарила в душу, в серце Тарасові. Ось вона, повстає молода Україна з руїни й розгрому! Хоч стято голову тій інтелігенції, яку зродила куркульська верства, — не загинула Україна, вона на зміну посилає молоді покоління. Ця нова когорта бере на свої плечі ті завдання, яких не встигли здійснити їх попередники. І вона з новою силою пре їх вгору.
Чого не виконали вони, — підхоплюють ось ці, — бо чи ж не одні в них думи, й прагнення, і змагання?
Ця чужа, недавно ще незнана, дівчина зробилась йому безмірно дорогою.
Чи не один душевний лад, чи не один ланцюг безсмертя лучить маму, його й цю дівчину? Тепер вона бере на свої плечі долю України, як несвідомо несла на своїх мама. Не з народницького сентименту, не як фахові революціонери, а тому, що це її кровне життя, це її дійсність, право й обов'язок. Не загинула Україна, не загинула!
Нема марних жертв.
Тарас почував себе так, неначе він знайшов щось навік утрачене. Дивна річ, чи то від того, що він слухав безпорадні, очайдушні зойки зневіреної юнацької душі? Ні, щось інше підносило його, в цьому треба було розглянутися.
— Скажіть мені, товаришко, — я буду продовжувати ро-лю Калініна, — скажіть мені, хіба то вже все так чорно, як вам здається? Ось у Москві відбуваються всесоюзні олімпі-яди, процвітає національне мистецтво...
— Так, процвітає... — похмуро відповіла дівчина. — Хизуються національною, створеною до них, екзотикою, а в національній політиці витравляють усе національне. Подивіться, як виглядають наші селяни, де їх етнографічні вбрання, що ними пишається Сталін на олімпіядах? Спідниця вище колін, лейбик...
— А хіба клясова боротьба з куркульством не позитивне явище? Куркульство чинило шалений опір всім заходам радянської влади, воно ліквідоване, як кляса, — хіба це не велетенський крок до безклясового суспільства?
Дівчина аж скипіла.
— Мене на воніти бере, коли я чую оцей струхлявілий катехизис політграмоти! Та невже так і не судилося мені зустріти людину з живою своєю мовою? Може ж мене скоро розстріляють?
— З живою своєю мовою?.. — Тарас уже не стримує свого захоплення.
— Певно. І не своєю, а такою, якої вчить історія. Кожна велика нація ставала великою лише після того, як якась суспільна верства протягом двох-трьох поколінь нагромаджувала добра, а потім видала з себе інтелігенцію. Чи то буде фев-дально-поміщицька, чи духівницька, чи буржуазна, чи може буде робітнича... Україна століттями щедро роздавала свою інтелігенцію сусідам, аж у двадцятому столітті спромоглася. Кілька поколінь нагромаджувало добра і ця куркульська верства, — як ви презирливо кажете, — видала свою масову інтелігенцію. Як ви можете вважати тих, що день і ніч гарували тяжко, — аби діти вивчились на лікарів, інженерів, учителів, — за від'ємне явище нашої історії?