Але це не провина старших і не заслуга молодших. Він був юнаком, — і гасла були молоді та свіжі. Людина не помічає, що вже встарілася, так не помічає, як постарілися гасла. Тепер ця дівчина прийшла й побачила разючу різницю між ветхими гаслами й сотвореною під їх вивіскою дійсністю. Тому вона бачить, які вони облуплені та вицвілі.
— Чого ж хоче молодь, коли вона цієї дійсности не приймає? — оминувши свої думки, запитав Тарас, так наче вони, крім мови слів, мали ще якийсь спосіб порозуміння.
Але він чомусь був певний, що його думки дівчині передалися.
— Послухайте, чи ви знаєте, за що мене викинули з університету?
Звідки ж він знає, що її викинули? Дівчина розмовляє так, наче вони, — давні знайомі. Він промовчав.
— За те, що мій дядько — член СВУ, що він засуджений на п'ятнадцять років і втік. Я цього дядька ніколи не бачила, нічого не чула про нього в хаті... Бо батьки мої не хотіли, щоб ми, діти, щось знали й виносили на вулицю. Але й мама моя раз чи два його бачила, вона була ще не народжена, коли він виїхав з дому... Як же я могла бути під дядьковим ідейним впливом і "протаскувати" його концепції, — коли я його ні сном, ні духом не знаю?
Дівчина аж пашіла запалом. Пристрасть, що вкладала вона в кожне слово, показувала, як боляче переживала ця істота все те, що говорила. Видко, що думки її б'ються над цим не з пустої примхи. Кожен фібр її натягався і звучав у цім пристрастнім шепотінні.
— Бо я завжди розмовляла українською мовою. Так, принципово! Наперекір стихіям!
— То може ви не вмієте іншою-
— Нічого подібного! Я ось була в Москві й ніхто не вгадував, що я не росіянка.
Вона не чекала, чи буде що питати розмовник, чи буде заперечувати, чи погоджуватись. Для неї важливо було виговоритися й вона навскач гнала свою думку.
— Бо я вважаю, що мова — наше гасло, наш прапор, мірило нашої дозрілости, яко народу... Бо куди не поступишся, на базарах, на вулиці, в трамваї, в крамниці, в університетському коридорі, на зборах, в редакціях газет, — ніде не почуєте української мови. Чи чувано де, щоб у столиці якоїсь країни говорилося чужою мовою? А в наших установах усі, — від наркома до кур'єра, — говорять російською. Видумали якусь мертву канцелярську мову й обмінюються нею в своїх обіжниках, — так, для потреб псевдо-українізації, для обману. Кого вони дурять?
Дівчина ладна була заплакати.
— Та в нас в університеті... Ті професори, що читали досі українською мовою, попереходили вже на російську. Та зайдість за лаштунки української опери, — там ви не почуєте жодного українського слова, крім тексту вистави... Це, справді, якась стихія, що заливає все, все.... Наші студенти із села за півроку вже намагаються пристосуватися й "по-культурному" заговорити. А, дурноляпи!..
За її розпаленілою промовою Тарас не встигав і слова сказати. Тут же в обуренні їй не вистачало слів і вона замовкла.
— Ви мене немало, дівчино, здивували, — зачепила й Тараса ця тема, така й йому пекуча. — А я думав, що молоде покоління сприймає всі ті явища, як доконаний факт. "Какая разніца", — аби добре жилося!
— Ой, ні! Ой, ні! Це та кров, що пульсує в народі, що в'яже одиниці в ціле, покоління з поколінням, вона містить у собі питомі народові ідеї, лад думання, звичай... І як то всі посліпли, думають, що українську культуру можна побудувати такою псевдоукраїнською повстяною мовою, яку виплодили наші газети...
Вона йому розказує! Тарас ще й не таке знає.
— Ну, а для чого це все робиться? — запитала дівчина невтямно... — Для чого нам підсувають якусь фальсифікацію і хотять примусити її ковтати?
— Хіба я знаю? Може ті, що будують нам нашу культуру, й щиро хотять утнути по-українському, та їм їх рідна національна природа заважає... А може... щоб кров цю виточити, щоб вона вже не пульсувала... Втім... — перебив сам себе Тарас — ви справді не боїтеся так зо мною говорити? А може я провокатор?
— Ах, я вже нічого не боюся! — нетерпляче відказала дівчина. — Я однаково вже все стратила.
— Ви ж комсомолка! Щойно призналися.
— Була! А тепер уже ні. І дуже добре! І мов прорізуючи пітьму, рубнула:
— І я також не провокаторка, не бійтесь! Я тому вас питаю, що сама не можу собі ради дати. Думаю, бачу все так, а воно не в'яжеться з тим, як наказано думати...
Що мав на те сказати, як він сам такий.
— Я раз запитала на лекції діялектичного матеріялізму: "Якщо основний закон діялектики — закон суперечностей, а без нього життя загниває, то й для нашого суспільства він діє? Чи є в нашому суспільстві суперечності?"
— Що ж вам на це відповіли?
— Лектор не знав. Сказав, що відповість на наступній лекції. Бо якби сказав, що нема, то цим сказав би, що наша дійсність загниває. Якби сказав, що є, то цим самим легалізував би так старанно приховувані бабські бунти проти колективізації, антагонізм між націями, між містом і селем, незадоволення широких трудящих мас, чергами до порожніх крамниць і напакованими добром закритими розподільниками для бюрократичного апарату.
— Це ви так сказали?
— Отже, вийшло б, — не слухала його дівчина, — вийшло б, що діялектичний матеріялізм стає зброєю скидання фальшу з нашої дійсності, або... сам він збанкротований — та підвалина, на якій лежить комуністичне вчення. А на другий день мене викликали до комсомольського осередку й спитали, чи я не проповідую апологію опору клясового ворога — терору, диверсії й незадоволення владою. Я про це розказувала й Калінінові.
— Кому, кому? — перепитав Тарас.
— Самому Калінінові.
— Ви вже й у нього побували?
— Не думайте, що їздила по орден. Я поїхала до Москви шукати правди. Я до Сталіна хотіла добитися. Спитати його, як це так, що мене позбавляють права вчитися. Чи можу я відповідати за невідомих мені родичів? Я виросла в сім'ї, яка від початку була віддана радянській владі. Чому я тепер їй непотрібна?
Чи зрозуміє її хто так, як розумів Тарас? Ще ніхто йому не був так духовно близький, як ця дівчина з її переживаннями.
— Але коли я попоходила по московських канцеляріях, надивилася, скільки там біди, скільки людей з усього Союзу добивається, та ще й не з таким горем, як моє, — пристрасно шепотіла дівчина. — Старі кадрові 'більшовики, члени партії місяцями ходять день-у-день і просять милості — доступу до божества. Я побачила, що правди не знайти. "Москва слєзам не вєріт!" Україні я непотрібна, скрізь я бачу дутий фальш, я — нікчемна, бо не можу зрозуміти патосу соціяліс-тичного будівництва. Коли інші можуть бути будівничими світлого майбутнього — я жалюгідна песимістка. Нащо так жити? На мене напав відчай, знеохота до життя. Я кинулася в Москву-рєку. З мосту кинулася. Не розумію дійсности — не хочу жити.