Діти Чумацького шляху

Сторінка 209 з 221

Гуменна Докія

— А дядько Микита аж із Туркестану листа приписали.

— Аж із Ташкенту!

— Мабуть, не знає, що дядину Ялину вивезли?

— А дядина Улита на Донбасі. Ганя їхня заміж вийшла й матір коло себе держить.

— Дядько Андрій же разом із вами вивевзений. Там зостався чи що?

— Та вони разом із Миколою та мною утікали. Від нас десь на сплавах, що на Білорусь пішли, відстали...

Господи, як їх порозмітало, розвіяло!

Тарас мучився. В цю хвилину мусіла бути на столі чарчина, хоч би чайна ковбаса, хоч би картопля з цибулею й олією. А він нічогісінько не мав, — не мав чим прийняти таких, раз на віку, дорогих гостей. Чаєм та хлібом міг, хіба, прийняти.

Тарас горів соромом. Вони не вчились, а він усе життя вчився. І, здається, краще зробили вони. Он Микола з Василем шоферами поробилися. Василь зовсім пристойно вдягнений, напевно, вони не бідують, як він.

— Пам'ятаєш, Василю, як ти був малим та йшла якась армія через Дрижиполе, якраз під вашою хатою. А ти їм носив з хати хліба? Та не шматочками, як вони тебе просили, а цілими буханками.

— Ні, — сміється Василь. — Я був тоді малий, чотири-п'ять років мав...

— Він у маму вдався, — каже ,Ганя.

— А ти, Ганю, вилюдніла! Як же там у дрижипільському колгоспі, чи що виходить?

Тарас цікавий знати, — вже свої найбільше правди скажуть...

— Та так, їсти є що, — роздумливо сказала Ганя. — Воно б може й нічого було, коли б не ця панщина. Робиш у будень, а ще більше в свято. Прийде Великдень, то в цей день, хоч лусни, а робити йти мусиш, женуть нахрапом. Вже як ми вдома колись робили, але що то наша робота проти теперішньої!.. їйбо, часом витерпіти не можна!

— Мабуть, всі хочете п'ятисотницями стати, — всміхнувся Тарас.

— О, то ще світова брехня! В нас є така одна п'ятисотни-ця. Як копали ми буряки, то кожне так і лишало свою купу наніч. А вони їздили по плянтації та відкрадали з куп і їй присипали, а на другий день важили, — виходило в неї більше.

— А Олександрин чоловік, — перебив Василь, — те підглядів та заїхав возом, та відкрав назад у тієї п'ятисотниці, та до Олександриної купи докинув.

Всі троє сміються.

— А скільки маєте хліба на трудодень?

— Та дивлячись, де. Он у Дрижиполі мали ми доволі цього року, по вісім кілограм на трудодень, це кожен собі до хати по сто п'ятдесят пудів хліба завіз, то вже має й для себе, й для свині, й для корови. А от у Городищах, поруч, щось ніяк не організуються. Наче й земля та сама, а в них вийшло по півкілограма на трудодень, та й голодні сидять...

— Це залежить, як де хазяїн є, голова господарний, — вставив своє слово Василь знов.

Він хоч і шофер був, а дуже, видно, цікавився тим колгоспом, все знав, хоч приїхав лише у гості.

І знову верталися до близьких, рідних, знайомих. Де той, що з іншим? ,

— Чи не знаєте, може чули коли, де поділися Осташенки, — мамин брат Никодим та сини?

— Нібито дядько Никодим померли з голоду в Розумниці, коло сестри, а та ще раніш померла. Панько ніби десь виїхав, Донька також із чоловіком.

— Ну, а Сергій?

— А от із Сергієм, то не знати, що сталося. Якась загадка! Був він учителем в одному селі, а почали на нього накопуватися за те, що він — з куркулів. От після одних таких зборів він прийшов додому, спакував валізку й сів того ж вечора на поїзд. І відтоді ніхто про нього ніколи не чув. Де він дівся, що з ним сталося?..

— І Сергій пропав? Таке вже було тихе, богобоязливе, чисто, як дядина Марія... — тихо промовив Тарас. — Хто ж то казав?

— Наші мама часом заходять до дядини Симонихи.

— А дядько Симон Осташенко в Дрижиполі?—знову дивувався Тарас. — Вони ж були виїхали, здається, до Степан-ського, до зятя, що їх дочку держить. Він тепер великий начальник, десь коло Ворошилова, секретарем чи що?

— Вернулися до своєї хати. Чого їм коло дочки сидіти, як вона сама тепер щось не дуже. Степанського ж уже нема!

— Як? Степанського нема? Того, що колись був райпрод-комісаром, а потім секретарем райпаркому?

— Дідько їх знає, як вони там називаються, — зовсім, як тітка Христя, сказала Ганя. — їх зять!

— Ну, так, він же поліз угору, мов по драбині. Та що з ним сталося? Я його раз бачив на вулиці, він не хотів до мене й признатися, він уже був тоді секретарем начальника штабу воєнної округи.

— Стара Осташенчиха розказує, що зайшли до нього в кабінет, а він сидить, схилившись над столом, мертвий, з кулею в тім'ї. Його скоренько поховали, тихо без розголосу, ніби, як самогубцю.

На Тараса повіяло моторошним духом від тієї таємної закулісної трагедії в тій горі, трагедії, про яку навіть ніхто в світі не знатиме, хіба нишком одна старенька бабуся розповість другій.

Ні, вже краще бути парією, переживати долю мільйонів... Більше чести!

— Почекайте, а де ж Дуб'яга? — згадав через деякий час Тарас. — Отой голова колгоспу з Марійки?

Дуб'ягу вони добре знали.

— Тю-тю! —— протягла Ганя. — За ним уже й слід проко-віз! Десь як поїхав, то... Та так наче десь * на Донбасі, — щось я таке чула. Наплював на все та й поїхав.

— А йому що? Він майстер добрий, коваль, механік... Така людина ніде не загине! — впевнено сказав Василь.

Справді, Тарас тішився, дивлючись на своїх Ганю й Василя. І ці ніде не загинуть! Він би хотів тільки тітку Христю побачити, яка вона стала. Мама так часто про неї говорила, все казала, що кортить побачитися з Христею.

І чи тітка Христя не була мудра? Має багато дітей, діти не лізли в науку, — от і вийшли певні себе та веселі із цієї завірюхи. Вони якось входять у це життя, по-своєму його до себе пристосовують, до своїх роботящих рук. Вони коло тітки Христі згуртувалися, вона має де прихилити на старість голову. Бач, аж із Уралу її вирвали.

А що вийшло з потуг їхньої сім'ї?

Ганя й Василь вже забиралися йти. Мають щось купувати, за тим і приїхали. Бо в Дрижиполі, хоч запали, не набереш нічого на одежу. Робиш, робиш, а вбратися нема в що.

Перед Тарасом знову ставала пекуча проблема гостин-ности, як вони її здавна тямили.

Але вони й тут були винахідливіші за нього. Вони ночували у двірнички, Марини Олевської, там добре, вони й цю ніч там ночують.

— Ти нами не журись!

XI.

Килина вже відіслала своїх хлопців "до баби на молоко". Між нею й Тарасом приязнь не хотіла в'янути, вона йшла через усе їх життя, дужча за скороминущі еротичні переживання, стійка, вогнетривала, часотривала.