відому в колах, постанову про ордени.
З'явилась нова пошесть — орденоманія. Ордени діставали доярки, свинарки, стахановці, п'ятисотниці, лавреати. Ну, і письменники дістали. Звісно, на першому місці був Микитчук. Був і Рогнідич за "пісню про Сталіна, був і Мела-мед.
— А за що Загайгора дістав знак пошани? — здивовано питався Тарас, коли перебирали імена щасливих.
— "Прінімая во вніманіє пролєтарскоє проісходженіє"...
— промимрив, мов до шахгв, Танцюра. ^
— Хто, Фіма — пролетарського походження? — аж підскочив Тарас.
— Ну, ну, ну,... Як не пролетарського, то кустар-робіт-ник... — мимрив Танцюра, захоплений головоломним, далекосяжним тягом. — Я добре пам'ятаю, у мене в руках всі анкети були.
— Ти пам'ятаєш, а я знаю! Кустар-ювелір-лихвар, — це так. Бо ми з ним із одного містечка, хат$ напроти хати.
Танцюра із здивовання так скосив своє одне око, що воно, взагалі, вже в другий бік подивилося. Втім, він відразу око поставив на місце.
Лояльно відповів:
— Походження не має значення. Діти не відповідають за батьків. Он, Ленін також був дворянського походження.
О, Танцюру вже життя навчило! Ніхто не підкусить тепер...
Він навіть ніяк не реаґує, коли Левіт розповідає про дивовижну ображеність поета Билини.
— Я його абсолютно не розумію... — каже Левіт. — За що він образився? Оце днями я перебирав книжки й зачитався його першою збіркою "Сонячні кастаньєти". Під враженням того ж дня зустрів його на коридорі й захотілося сказати йому приємне слово. "Це така сила, —сказав я йому, — що якби ви більше й нічого не написали, то тією збіркою іви назавжди увійшли в історію літератури". Не знаю, що я такого образливого сказав? Він побіг зараз до Іцека Штейна із скаргою на мене.
— Бо ви сказали, що його остання збірка поезій "Кроком крицевим" нічого не варта, — посунув шахову фігурку Танцюра.
— Як? Я цього не каза/в!
— Але він почув...
— Я не міг цього сказати, бо я добре розумію, що такі, як Билина й Рогнідич, — жертви свого таланту. Ще Криничка... Як божевільний, він має право часом збунтуватися...
Танцюра на цю тему не хотів говорити зовсім. Він почав розказувати про чергову смішну сварку між Льонькою Криничкою та його Галкою.
— О дванадцятій годині ночі хтось стукає. Відчиняю, — а то малий Вовка Криничка в довгій сорочині. "Пустіть, бо тато маму залізною .праскою по спині б'є, а мама на нього камінним пресом кидається..."
— Ну, ланка, здається, хоче частувати нас чаєм, — може б ми так перейшли до столу? — запитав Левіт, поглядаючи на відчинені двері до другої кімнати.
Чаювання чи якісь інші частування у Левітовій гостині виходили ненавмисне, невимушено, — годі було відмовлятися.
Левіт любив поласувати, зараз приглянувся до варення. — Що за варення? Вишневе? Чому ж ти не дала з райських яблучок? Тих, що любить товариш Танцюра.
— Та ти не звертай на товариша Танцюру, — сміється дружина.
А втім, райські яблучка зараз і з'явилися на столі.
Танцюра сидів якось боком на стільці, якось згорблено, якось по-жебрацькому присьорбував. Вдома в нього давно вже не "по-американському" пили чай. Втім, він також любив жартувати.
— Ну, мені "по штату полагається" любити вишневе, а от вас, зрозуміло, як жидівського націоналіста, я бачу, дуже до райських яблучок тягне...
— В цім пункті ми знайшли спільну мову, — кинув Левіт, поїдаючи рожеве райське яблучко на тонкій ніжці.
— Один тільки я праведник між вами, грішниками, — не відставав і Тарас — Я кохаюся в усіх дарах Божих.
Райські яблучка напрочуд приємно настроювали.
— Я тобі, Тарасе, Також можу нагадати націоналістичну вихватку, — відказав Левіт, інколи закидаючи на "ти", в особливо милі хвилини.
— Я? Мені? Я — тільки "наклепник"!
— А пам'ятаєш, як ти раз сказав мені: — "Я буду ходити на суботники, а житимете в новім домі ви".
— То воно ж так і є! — розреготався Тарас. — Не я ж тут живу, а ви. Стривайте, чи не те саме це мешкання, що мені було призначене?
— Я ладен тебе розцілувати за твою щирість, — признався Левіт.
— Мала потіха! Якби ви були директором видвництва й випустили мені книжку...
— Бо ти — дурне теля! — знов звідкілясь видобув свої давні протегуючі нотки такий зрівняний тепер із Тарасом Танцюра. — Чому не підеш до Микитчука? Кажу тобі: об мури будеш лобом битися й закутки витирати доти, доки не підеш до нього.
14. ПАРІЯ
І.
Захоплення орденами й бенкетами в честь орденоносців змінилося захопленням ювілеями, а, звичайно, також бенкетами.
За ювілеєм Пушкіна йшов ювілей Шота Руставелі, Фірдов-сі, тоді Шевченка... Потім згадали, що Рогнідич має сорок років літературної діяльности. Потім робили ювілей Криничці... Аж поки згори не прикрикнули, що вже ювілеїв забагато.
Тоді задля єднання братніх літератур почали їздити в гості. Самі поїздки не обмежувалися тільки візитами, а також підготовлялися, вони так само, як і ювілеї, вимагали великих тисяч та асигнувань.
О, то не така дешева справа! Втім, у соціялістичному суспільстві можна собі дозволити викидати тисячі на культурні справи, на широку ногу розігнатися, тим більше, що видання й перевидання Шевченка, Франка та інших кляси-ків ці немалі тисячі видавництвам приносять.
Кожний ювілей відбувався не тільки в межах однієї республіки. До ювілейного святкування підготовлювали ювілейні видання мовами братніх республік. Отже, десь у Грузії святкують ювілей Шота Руставелі, а у всіх братніх республіках письменницькі спілки заняті перекладами творів великого поета, з'являються потреби в підстрочниках, у словниках, в перекладачах...
Що література в соціялістичному суспільстві — прекрасне комерційне підприємство, про це може деякі капустяні голови й не додумались досі. Може б і справжні комерсанти не додумались, коли б коло цього не ходили такі діялектичні уми, як Юхим Загайгора.
Загайгора завжди найперше знав, ще за кілька місяців наперед, про проектування ювілеїв. Мало того, приятель його з сектору преси радився з ним про розміри сум, які треба асигнувати на це свято, радився перше, ніж виносити на чергове засідання.
Вже були спеціялісти від ювілеїв. "Ювілейним комісіям" доручалося ці роботи роздавати. Кому? Звісно, своїм, со-ціяльно близьким. Бо там робота не яка, а гонорари дуже високі. Партія й уряд не шкодують коштів на відзначення народніх геніїв.