Минали місяці, зима, наступала весна.
Одного ранку прийшла довгождана відповідь із Москви, викликана іповторним його запитом. Зміст її розчарував Тараса відразу. Канцелярія Сталіна сухо відписала, що скаргу його переслано на Україну до відповідних партійних органів для роз'яснення. "Правда" взагалі нічого не відповідала.
Ага! От, як >воно робиться! На них скаргу мають івони ж і розв'язувати.
Якби Тарас не знав 'підземних течій, родинних і дружніх рзаємин, то може з повною вірою й надією підніс би очі до місцевих авторитетів. Так, він знав задосить, щоб гірко .всміхнутися. І до кого ж він 'піде? До Фіминого товариша, дрятеля зятя Микитчука? Чи варта чогось ця комедія, — щоб сам вовк себе судив?
Тарас був у тому роздратованому стані, що вже хотів якогось кінця. Хай буде такий кінець, як Поштаренкові, як усім. Хай почують його протест, хай його вже заберуть, зашлють, а щоб не валятися отак, не гнити, не ходити парією, .прокаженним. Навіть зачумленим й повіями суспільство клопочеться, — чому ж він має бути поза суспільністю? Чому він має бути без заслання в засланні, — духовному, затяжному, пекельному?
Він одягнувся й вийшов рішучим кроком — пішов просто до обкому. Там усе це скаже як є, скаже їм увічі, що чесна людина, яка не знає ніяких кривих шляхів, — не має місця в радянському суспільстві, а шахраям — широка дорога.
Не знав він тільки, що так просто собі зайти не можна в ті масивні двері.
Там стояв вартовий і перепинив йому дорогу.
— Ваш пропуск?
Нетерплячий і розбурханий Тарас почув, що перепустку береться в іншому будинку, десь на протилежнім боці вулиці. Пішов туди, — таїм також при віконцях сиділи військові й запитали:
— Ваш паспорт?
Пашпорта він при собі якраз і не мав.
Лютіший, ніж досі, він побіг додому і за якийсь час уже вертав із пашпортом. Вигляд пашпорту наче задовольнив службу за віконцем, він віддав пашпорта назад і показав на кабіну, — он там шодзвонити до сектора преси.
Тарас так і зробив. За хвилину жіночий голос запитав у слухавку:
— Як ваше прізвище? Почекайте! А за хвилин три:
— Керівника сектору нема, він приймає лише з другої години.
Добре! Сьогодні він усе це скінчить, почекає до другої години.
Не знаючи, що з собою робити ці півтори години, він почав ходити тротуаром, he минуло й п'ять хвилин, як лідійшов до нього якийсь у військовій формі й запитав, чого Тарасові тут треба.
— Так собі гуляю... — здивувало це Тараса.
— Проходітє! Гулять здєсь запрєщєно!
Тарас тослухав і відійшов далі. Чого вони бояться? Чи вже скоро та друга година?
Вона, нарешті, прийшла. Пунктуально о другій Тарас уже стояв і дзвонив у тій самій кабіні.
Зразу ж він почув, як слухавка з жіночого голосу перетворилась на чоловічий, холодний.
— З приводу? — цідив той холодний голос.
— З 'приводу постанови Всероскомдраму й пересланої до вас із Москви моєї заяви, — тлумачив Тарас, щоб вияснити 'конечність його прийняття в секторі преси.
Але холодний голос глузливо поцідив:
— Слухайте, громадяне! "Правда" — орган ЦК ВКП(б) і ми не можемо диктувати їй своєї волі. Звертайтеся до Москви...
— Адже ж Москва надіслала цю справу на роз'яснення до вас, — з відчаєм кричав у слухавку Тарас, розбитий •вкрай саме тим, що мусить він казати це не ввічі, а так принизливо з кабіни комендатури.
Ці його слова далі слухавки не пішли. В кабінеті вже повісили слухавку й останньої його репліки не чули...
V.
Відколи приїхала мама, в Тараса затишне й радісне свято. Невгасима любов горіла рівно ясним вогнем. Ні роки розлуки, ні холод навколишнього життя не могли згасити цю безкорисну, повну чашу тепла і світла.
Хоч дві зморшки проорали широке чисте мамине чоло, а уста були покарбовані бганкою гіркоти, — очі її були такі самі молоді й суворо-сумні. Якісь задумані тихомудрі очі.
Хоч мама все життя .промовчала, Тарас знав, що вони, ті очі, завжди все бачать. Пронизлива мамина спостережливість і чутливий тонкий гумор інколи, аж у інтимній обстанові, розверталися, розсипалися забавними, веселими блискотками спостережень. На людях мама мовчала й Тарас, дивлючись в ті чудесні мамині, завжди молоді, очі, тільки здогадувався про внутрішнє життя, що десь підземно точилося в ній.
Часто Тарас питав себе, чи була мама щаслива в житті. Йому здавалося, "і, що вона все життя мріяла й сором'язно ховала свої невисловлені мрії від усього світу.
Ні, не була мама щаслива. Не про неї було все те, чим заповнений побут жіночий. І як батько не любив роботи, то й не робив, — а мама все мусіла. І як то так? Однакові вдачі були в цім пункті, а так не розуміли все життя одне одного. Таке то те подружжя на старість? Де вони вдвох
— там ворожнеча причаєна. Мама — непримиренна. Непримиренна, вона не могла й досі забути тієї зверхно-
сти до неї, що наїлась за все життя від батька.
Та мама завжди була дуже й дуже стримана щодо цієї царини. Вона тільки розповідала часом, що дуже не хотілося їй заміж. Та хіба тоді було так, як тепер? Дівчина в двадцять років була вже "стара", мусіла хоч абияк, а вийти заміж.
— Та й так усе життя ждалося чогось кращого, а тут оглянувся, — воно —вже й позаду., те життя...
Тарас любив довгими вечірніми годинами розмовляти з мамою. Вона сама пливла, виринала звідкілясь, та розмова,
— відновлялися ті дні й переживання, що загублені були в часах розлуки.
Не було в її почуваннях мстивости чи злоби, а була всепрощенна задума і затаєна неприміренність, неупоко-рення.
Спокійно, епічно розказувала, як нову шапку замученого Федька впізнавала у циганських речах, як над вечір дощового осіннього дня 'прийшла місцева влада, — а була мама сама-самісінька, — виганяти.
— Зараз виходьте з хати, ми її на замок беремо, бо тут узавтра начальник міліції житиме.
І вона, нічого не взявши з собою, так і побрела, як смеркало, під дощем, сльотою. В Дрижиполі не було в кого переночувати, боялися шрийняти куркульку наніч. Дійшла до Марійки попросилася в якійсь хаті ночувати, а вдосвіта встала й пішки шістдесять кілометрів по болоті дощем ішла. А потім довго'була слаба.
Так само без жалів і обурення говорила про теперішнє життя-буття, в Оксани. Та Оксана вічно в роботі, на двох службах, бідна, гарує. Якось би там і було, так того Юрка дуже вже .пестить.