Ненароком, вже сам того не шукаючи, він натрапив на другого лірника. Він опинився так щільно коло нього, що почув зовсім виразно:
— Пан!..
Він побачив, як поводир торкнув сліпця-лірника за рукав. Сліпець раптом перестав грати. Так он воно що!
Як же його записати оцей невимовно гарний "Страшний суд"? Це ясно, — поводир, як тільки наближається він, попереджає лірника.
Найгірше те, що всі його тут знали. Знали його, як дивака-пана, який ходить по ярмарках, припитується до лірників, водить компанію з бабами, — нема йому чого робити? Що він у тому лірницькому галайканні знайшов? Ет, панські забавки, химерики!
Зрештою він же може стояти день у натовпі — і так послухати. Може як і запам'ятає.
Хрисанф Петрович заховався за людьми й слухав. Його до сліз зворушував оцей речитатив думи, завжди. Оці прості й величні слова пісні, що бережуть минувшину, щоб не загубилася в поколіннях і пам'яті людській. Оцей епічний початок кожної пісні: "Каже, гей..."
Мав палицю в руках. І як не можна було вийняти олівця та записної книжки, щоб не спугну ти знову лірника, то почав палицею по поросі записувати мелодію. Ні, таки він їх перехитрує! Таки запише хоч одну, дві пісні, а тоді вже, за допомогою зорової й моторної пам'яти легше буде й відтворити.
— Ой, голубе! Дорогий зятю! — радісно скричав якийсь голос над самим його вухом, вриваючись у хвилину най-гострішого захоплення незвичайним записом.
Хто б то не був, Хрисанф Петрович відчув непереможне бажання тріснути нахабу палицею по лобі. Він сердито підвів голову...
Це був старий Олевський, тесть. З розпачем подивився на нього Хрисанф Петрович.
--Ходи, голубе, до нас! Зятьок! А ми тільки-тільки
про тебе згадували! А йди, вип'єш із нами по чарці!
— Але тату, та почекайте, я ось зараз... — відмахнувся роздратований Демницький. — Зараз прийду...
Але старий учепився до нього, як шевська смола. Був уже добре під чаркою, і так припрохував голосно та співуче, що однаково вже лірника не почуєш.
Ні, рішучо не ведеться сьогодні Хрисанфові Петровичу!
III.
Вони сиділи під возом: Яриней Сарґола, Передерій, Рогізняк, Дуб'яга, Слухай, Барабаш та ще кілька хазяїв. Все це були чумацькі діти, діди й прадіди їх заставляли танцювати біду в чумацькій дорозі. Олевський наглядів здалеку Демницького і приволік того, сердитого, сюди. З такими труднощами здобута мелодія враз зникла, випарилася. А записане на поросі вже було затовчене, без сліду пропало.
Випивали вже котрого п'ятирика. Сіли роздушити лише одного, але щодалі, то більша розбирала охота хазяїв. Вже не одно гаряче принесене було сюди, не одна свіжа пляшка.
Від випитого всі поробилися говіркіші, просто незносно балакучі. Приказки, приповідки, примовки, баєчки так і сипалися. Тут були самі куми й свати.
Яриней Сарґола намагався заволодіти увагою, все починав:
— Ой, свате! Серце! Я — з мурґочки! Було в мого батька семеро синів і сім моргів поля...
Але йо^о ніхто не слухав, бо кожен мав пекучу потребу розказати про себе.
— А то я раз був у Києві, — розпочинав знову Яриней. — Та бачу пиріжки такі гарні продає якась сидуха. "Пиріжки з таком! Пиріжки з таком! Що воно, думаю, за так? Може це по панському таком мак зветься? Треба купити, спробувати! Витріщив я цілих три копійки за ті пиріжки, дивлюся, — а там у середині нічогісінько нема. От, дурисвіти!..
Але його ніхто не слухав, всі упадали біля Хрисанфа Петровича, припрохували:
— Будьмо!
— Будьмо здорові!
— Не гребуйте нами, мужиками!
— Будьмо, та не гудьмо!
Він, звичайно, заради своєї пристрасти не цурався таких компаній, але сьогодні уперто не хотів пити. *•
Яриней Сарґола також був не в дусі. Він уже звик, що всі його слухають з полиском цікавости в очах, а це... Тому він зауважив:
— Та й правда! хіба подоба їм тут під возом сидіти? До нашої компанії приставати? Ось краще ходім до сина. Ходім та там по-людському, по-хазяйському, за столом посидимо...
— А єйбо, ходімо! — пристав на це Ференець.
Яриней Сарґола з котрогось часу перестав лаяти та розносити свого Меркурія. Навпаки, часто він ним хвалився, а сьогодні то тільки для того, щоб перед Хрисанфом Петровичем похвалитися сином, і кликав усе товариство. Йому й тут було добре.
— А де це, далеко? — запитав Хрисанф Петрович.
— Та он якраз проти нас, — махнув рукою десь убік кінської торговиці Передерій.
Величезна кінська торговиця обпиралася одним кінцем своїм об рівне поле, облямоване садами й хатами дрижипільських хазяїв. Другим кінцем — об ярі й провалля, а посередині м'яко вгиналася і переходила в ярок із річечкою.
Хоч наче на рівному стояло Дрижиполе, але насправді воно було все порізане ярками, річечками, проваллями. Аж дивно було, що такий великий простір і досить рівний, був незаселений, у той час, як у цих улоговинах, ярочках і над проваллями скупчено тиснулися жидівські хати. Без жадної деревини, з вузенькими вуличками для пішоходів, з надбудовами й різноманітними кучками, з ніколи неприбраним сміттям і покидьками людського побуту. Ці скупчення брудоти, смороду й тісноти були облямовані висихаючими річками, що вилами брали дрижипільські висоти й впадали у річку на межі Дрижиполя й Городища.
І вже по той бік річечок око відпочивало на зелені верб, городів. Свіже, чисте повітря нагадувало знов, що є ще радість життя, краса життя, а не сам один ґешефт і вигода.
В цей час кінська торговиця була забита табунами коней і возами. Компанія старих гультяїв, стараючись не згубити Хрисанфа Петровича, пробиралася до ґанку в якомусь заїзді, над яким висіла велика вивіска: "Шинок".
ХрисансЬ Петрович не зовсім здавав собі справу, про якого це Яринеевого сина йде мова. Знав він усіх чотирьох, ї>едора, що був священиком десь за Києвом, Меркурія... А ті, Микита й Андрій, були ще ж дітьми. Невже Микита, — наймиліший Киріїн син?
Воі^р прс>йшли не в шинок, а десь ізбоку у сіни й зайшли до якоїсь кімнати.
На дерев'яному ліжку сиділа дівчинка й гойдала колиску.
— Здорова була, Оксанко! — весело гукнув Яриней до дитини. — А клич-но тата!
— Хто там? — обізвався густий бас зі других дверей.
— А де ти там, Муркуре? Ану, давай по чарці!
— Ага! Зараз!