Але поблизу, за повіткою, на землю гупнуло щось зовсім легке, ляснуло, мов листок на долоні, І стихло.
— Хомцю, де ти? — гукнула за хвилю звідтіль мати. — Ходи-но глянь, що іродові душі придумали.
На ріллі, репнувши від удару, лежала звичайнісінька металева бочка з-під пального, у якій були попрокручувані дірки.
Усе це миттю промайнуло в пам’яті — і як Хома, оговтуючись, не переконував себе, що нічого такого не трапилось, воно таки трапилось. Відчайдушна хоробрість того останнього місяця, така смілива, бездоганна праця стали здаватись Водянистому просто нерозумними, ідіотськими, безглуздими. Він знехтував обережністю, кинув виклик долі і неминуче мав поплатитись за це.
Ох, і навіщо він кусав простягнуту йому руку допомоги, треба було взяти ті аркушики, там все правильно, а він сам ліпив свою зухвалу, ні на що не схожу дисертацію, ще й утішався незвичністю форми, вагою змісту. Та вона ж на жодну полицю не стане. Негабаритна. Таж на нього всі в коридорі показуватимуть: "Оно дивіться — наш талант пішов".
— З-зачекай, з-зараз, — заїкувато просичав Хома, притулившись до стіни. — С-серце.
І вже незнайомка, обережно притримуючи, повела Хому додому. Він тулив голову межи пліч, шкірою відчуваючи, що ці його сумнівні пригоди всі наскрізь бачать і мовчать, аби того дьогтю накрапало в бочку побільше.
А увечері, коли він тінню ковзнув на галерею, аби винести сміття, на нього вже чатувала виряджена, як на свято, Роза Семенівна.
Вона тхнула "Бон шансом" і самовпевненістю:
— Ага, злякавсь! Тепер ти знову мій. І ти знову зробиш те, що я закомандую. Інакше сам знаєш…
В’язка солона слина приліпила Хоминого язика до піднебіння. Він краще мудро змовчить. Нині ризикувати не можна. Одне слово — і його нема.
— Мон амур, — пихкаючи йому димом в обличчя, чарівно всміхнулась Роза Семенівна, — ви завтра ж принесете мені базарні гвоздики, інакше до тебе завтра знову зайдуть. А у цієї твоєї не те що паспорта, імені власного нема.
Водянистий спробував просунутись з відром повз неї, але вона цупко вхопила його за вухо і зашепотіла з трагічним надривом:
— Квіти, мій пуголовочку, квіти, телятко моє покірненьке.
Уночі білий лелека вхопив Хому за сорочку й поніс над чорними дахами, разками вуличних ліхтарів, повз телевізійну вежу в ранню його юність. На берег порослої лататтям та куширом чистої-пречистої річки, в дзвінку літню ніч на Івана Купала.
Впав Хома серед веселого гурту, посміялись над ним хлопці й дівчата, знайомі-презнайомі. Всіх він там побачив, навіть тих, хто давно вже виїхав із села. Жадана то була зустріч, бо геть усі вони ціле життя примірялись один до одного, хто далі пішов, хто краще живе. Кожен машину свою з квартирою, "трюмою та кафеллю" поперед себе припхав, аби інші побачили, чого досяг. Та не бачив того ніхто, і гинуло те марно. А зібрались усі разом — і всім ясно стало, що зовсім не добро те, а один одному вони найбільше потрібні. Людина потрібна людині.
Багаття серед галяви гріло чорне небо, зірки до червоного розпікало. Густий праліс довкола стіною стояв, а посеред нього — острів людей. І так їм весело, до смішного просто і весело було в своєму гурті, що аж не вірилось, як просто. Усі ж свої, всі симпатію знають, ще зі школи дівчат за коси смикали, жаб ганяли. Тільки й встиг подумати Хома: "За що страждав, на що півжиття змарнував?"
Отак гуртом повечеряли пісненько, що звеселіли й почали танцювати під бубон та гармошку, жоден не встояв, навіть Хома забув про свою краватку й кренделі ногами витинав.
А далі дівчата танок круг вогнища водили, довкола заквітчаної зіллям, ромашками й сокирками дівчини — Кунайлівської цариці. І раптом Хома упізнав її буйне рудувате волосся, зелені криниці очей — то була його колишня однокласниця, котра з ним на одній парті до сьомого сиділа. Але дорослою красунею вона тепер стала, зовсім незнайома. Уся щастям, любов’ю, добром дихала разом з лісом, річковим плесом, усміхалась йому, Хомі. "Ой, дурний я, дурний", — тільки й подумав Хома.
З глибокої чаші неба падали в місячні води зорі й шипіли, згасаючи. А далі вінки потяглись від берега мерехтливими світлячками, шукаючи пари, та не знаходили, тонули в бездонних вирах.
А потім вибігла незнайомка з кола, взяла Хому за руку й повела за собою в густий ліс, в непролазні листяні хащі, через колючі ожинники. Кліпали на них із дуплистих яворів жовтими ліхтариками сови, тінями ширяли над ними кажани. Вітер пробіг небом чорною хмарою. Дерева захитались, шарпнули з місць, коріння вириваючи. Страшно, моторошно, боязко було в тому живому лісі. Здавалось, ось-ось той стовбуристий натовп зірветься кудись, збиваючись в буреломи.
Страшно, боязко було Хомі шукати людське щастя, котре розквітало тієї ночі.
— Ось воно, дивись, — сказала незнайомка і благословила його. — Іди зірви.
Далеко-далеко за гнилим глибоким проваллям зоріла квітка папороті.
"Чому я? — подумав обережний Хома. — Ще впаду, зіб’юсь, затопчуть. Нащо мені цей клопіт? Хай-но інші".
Але вона поклала руку на його плече: "Іди, іди".
І Хома тремтячими ногами рушив поміж гілля, в кров обдираючи обличчя, лишаючи на сучках клапті одягу, ліз через трухляві стовбури, як в темному кінозалі, затинався, падав, підводився, ледь здолав глибоченну яругу і зупинився над самим осердям вогню, над тим, чого завжди жадала його боязка, але неймовірно честолюбна душа.
Нестерпно запекло пальці, але вихопив він, ніби з горна, сліпучу огнисту квітку й переможно притис до грудей — "Моя!". І в ту ж мить зашипіла вона й згасла. Бо був він водянистий. І залишився у жменях чорний попіл, зотлілі аркуші.
У понеділок вранці Хома прокинувся з важкою головою. Сонячне світло різало очі, груди роздирав сухий кашель. Хома помацав мигдалини. Ще вчора він був здоровий, а сьогодні — на тобі. І де це його протягло? Звідки дме? Від кого це він підхопив?
Та роздумувати було ніколи. Водянистий знову спізнювався на кафедру, а сьогодні вирішувалась його доля — "так" або "ні" дисертації. Він глиняними ногами біг по східцях, нечемно розштовхував сторопілих студентів, ядуче дихав, але ніяк не міг піднятись вище третього поверху. Нарешті низько, до колін опустивши голову, прослизнув в аудиторію, сів на перший-ліпший стільчик і знову із заздрістю побачив, як аспірант Груєнко дістає з "дипломата" зарубіжну суху воду, розводить у склянці, а професор Забудько п’є та й прицмокує.