— А ви каланхое в ніс капніть, — порадив Хома.
— Так, зрозумів, — пробормотав керівник, шанобливо озираючи Хому, й витяг з "дипломата" дрібно списані папірці. — Ви в усьому звинувачуєте мене. Сам завів, сам виводь, хе-хе. А ви мені подобаєтесь… Ось тут деякі мої думки. Так, дрібнички. На дисертацію вистачить. Для себе беріг… Значить, кажете, бере він кийок та як учеше козу… Ну, психолог, ну, молодець! Скачи, значить, враже…
— Спасибі, але мені нічого не треба, — сказав Хома, рішуче відсовуючи милостиню. — Я сам.
— У нас сам ще ніхто нічого не зробив. У нас колектив завжди приходить на допомогу, — ядуче всміхнувся керівник.
— А я зроблю, — вперто сказав Хома, даючи зрозуміти, що його аудієнція закінчена.
— Тільки затямте: щоб було надруковано без жодної помилки. Інакше я умиваю руки.
— Вірю, — сказав Водянистий. — До побачення.
На вулиці він уперше за багато років дихнув на повні груди. Незрозуміла сила розпирала його. Він би перестрибнув зараз через триметровий паркан, пробив би власним лобом небесну твердь, поцілував би першу ж зустрічну дівчину. Тіло було те саме, а сила в нім інша.
У бібліотеці він замовив на завтра цілий віз літератури. Зманіжена бібліотекарка кисло приймала від нього бланочки, щось невдоволено бурмотіла під ніс, та, коли зустрілась поглядом з Хомою, ожила, ніби її ввімкнули в електричну мережу. Ручка забігала, телефон задзвонив, і вона кокетливо проспівала:
— Ми вас чекаємо завтра. Зранку все буде. Як для вас…
З бібліотеки Водянистий рушив до універмагу.
На поверсі "Все для жінок" йому вдалося придбати все для жінок. У взуттєвій секції на нього чекали португальські чобітки. В кутку він натрапив на візок, з якого тільки-но почали давати фірмові сукні. Нарешті, помулявшись, він зайшов до секції жіночої білизни. З повагою озираючи ціни, він розгублено блукав поміж пеньюарів та іншої дещиці. Хома ніколи не гадав, що гарні жінки такі недешеві "в експлуатації". Незнайомці треба було щось незвичне, повітряне, як вона сама. Для такої нічого не шкода. Але що вибрати? Хома ведьмідькувато тупцював серед цього білопінного моря. Та до нього вже пливла розкішна капітанша секції:
— Вам що, молодий чоловіче?
— Та… одяг для нареченої, — видушив з себе.
— А яка вона?
— Така, як ви в свої сімнадцять літ, — зненацька для себе мудро відповів Хома.
І йому дібрали цілу в’язанку барвистих пакетів.
— Ех, сама б заміж за такого лицаря пішла, — кокетливо усміхнулась завша. — Запросите на весілля?
Хома пообіцяв. Видно, щось нове оселилось у ньому, бо все йому вдавалось саме собою. Можливо, безглузда, щаслива, наївна посмішка? Він знайомився з дорослими людьми так швидко і безпосередньо, як діти з дітьми. І ці контакти дарували з’єднаність з усім світом, де терен дарував ягоди без колючок, де душі ще не одяглись у кору відчуженості.
З горою пакунків, надзвичайно втішений собою, хмільний від любові до людей, Хома подався з магазину. Він уявляв незнайомчине обличчя і світився від того внутрішнім сяєвом. Проста істина спала йому на думку: дарувати — то примножувати. Адже клітина, ділячись навпіл, водночас і примножується.
Під входом в універмаг на гранітному цоколі сиділа зморшкувата старенька й мовчки, тужливо дивилась на магазинну метушню. Вона щось говорила до людей, губи її дрібно ворушилися, але ніхто в багатомільйонному місті її не чув. Під цим журливим поглядом Хома аж спіткнувся:
— Чого вам, бабуню?
Бабуня зашелестіла щось про своє життя, про старість, горенько, лихих синів та невісток, а потім, глянувши Хомі просто в душу, безнадійно додала:
— Вийшла оце з лікарні, а додому доїхати немає за що.
Іншим разом Хома б тільки скривився, а тепер рішуче вийняв з кишені металевого карбованця, думаючи: як же іноді просто можна допомогти людині. Знайте мою доброту.
Він сів у тролейбус, озирнувся, як би клацнути талончик, коли раптом у передні двері посунула ще старіша, ще ветхіша бабуся з благеньким вузликом. Хома протер очі. Це була зовсім інша бабуся. Вона стояла посеред салону і шелестіла про своє життя-буття, про старість і молодість, казенний дім та діточок. Чиста публіка в салоні, чудово знаючи, чим усе це скінчиться, зацікавлено заглядала у вікна.
— Оце виписалась з лікарні, а додому добратись ні на що…
Хома полапав себе по кишенях і видобув звідтіль пом’яту трояку. Розлучатись із нею було важче, ніж з карбованцем. І Хома не без приємності подумав, що він не тільки добрий, а й сміливий, бо всі інші сидять, ніби їх не стосується.
Та в підземному переході перед самісіньким будинком Водянистий мало не позадкував. З тунелю на нього сунула зігнута патерицею, вросла в землю стара. Голова її похитувалась, буцім вона увесь час казала смерті: "Ні, ні, ні". Хома глибоко дихнув і пішов назустріч. В кишені лишався рстанній червінець. Бабця пронизливо глянула на нього чорними молодими очима:
— Вийшла оце з лікарні, а додому ніяк добратися… Водянистий по-філософськи зітхнув і вручив червоненьку старій.
— Їдьте на здоров’я.
— І воздається тобі, — благословила його бабця й посунула далі.
А Хома подумав, що він не лише добрий, сміливий, а й самозречений.
Відчинивши двері, він з грюкотом розсипав пакунки по підлозі. Але ніхто не зустрів його — в квартирі було тихо. Лише міною уповільненої дії цокотів будильник та дзьобала раковину на кухні вода.
Оце так маєш. Втекла… Водянистий зблід і знеможено сів на стілець. Усі його жертви виявились марними. Хома віддав усе. Та що, зрештою, він може їй дати? Сірий середнячок. Це ж треба — ввалив дурно стільки грошей? А вона втекла. Покинула його і втекла, бо ж не житиме це мінливе полум’я з Водянистим. Їй треба іншого, який зірки з неба хапає. Крижаний холод поповз по Хоминих жилах, ухопив серце, спустошуючи весняну розквітлість, мов невблаганний наступ великого льодникового періоду.
І раптом чиїсь теплі долоньки обхопили його очі. Пустотливий дзвоник сміху закалатав над вухом.
— Вгадай хто?
Й Хома змертвілими губами слухняно, злякано перелічив:
— Віра?.. Надія?.. Любов?..
— Любов… любов, — ніби щось пригадуючи, здивувалась собі незнайомка. — Я — любов.
Водянистий поволі повернувся до неї, відчуваючи, як наростає в голові грізний морський прибій кров’яного надвисокого тиску, котрий розвинувся в нього од вічних неврозів, розриву між високими запитами й куцими можливостями, й став перед нею навколішки: