Уночі в Хомин сон влетів, пругко махаючи янгольськими крилами, білий лелека, зробив коло, ухопив за сорочку й поніс над іржавими, плямистими полями, чавунними, безлистими лісами в далеку, ранню весну його дитинства. Малий Хома впав посеред вулиці, озирнувся, втер носа, витяг з кишені полив’яного соловейка, налив солодкої води з криниці та як засюрчить. З усього кутка збіглися хлопці, повстромляли пальці в роти й заздрили на те, що Хома свище. А витьохкував він найголосніше, найкраще в світі, нічого не чуючи від задоволення. Дивіться, дивіться, це я, малий Хома — артист, яких світ не бачив, це мені, мені мати виміняла за яйце на базарі таку чудасію, бо падав я на курний майдан, пацав ногами, верещав, мов пилка на тартаку: "Купи та купи". Отак і стирчав тоді Хома серед вулиці, мов пуп всесвіту. То був найщасливіший день у його житті.
А коли підріс він, мати покликала з вулиці, змила дощовою водою вигорілого чуба, одягла чисту сорочку й повела край села в чисте, рахманне поле, що саме робило перший весняний подих, вигиналось горбом за обрій. Поцілувала й сказала: "Пора". Весело, не озирнувшись, побіг Хома вдалину, в люди. Аж бачить: ворушаться зелені голки з-під босих ніг, далі пішло те зело в буйний ріст, по кісточки, по коліна. От біжить вже Хома у новому костюмі-трійці, спішить, ось-ось овида рукою сягне. Біжить, сизі стебла толочить, собі стежку прокладає. Чує: позаду хтось важко дихає. То час за ним женеться. Коліщаткам й гвинтиками потенькує. Постарів Хома в дорозі. Пора йому від інфаркту підтюпцем утікати. Та до обрію палицею кинути. Уже довкола всі снопи крутять, життя жнуть, дітей під копицями бавлять, а він біжить. Уже й спорожніло поле, стерня босі ноги коле, вітер бороду куйовдить, гайвороння в полі крутить, у дротах свище, а він біжить. То вгору біг, тепер з горба. Аж чує: земля під ногами почала крутитись, побігла, як колесо, а він все на місці. "Не можу, більш не можу", — страшно закричав Хома, упав на стерню і задриґав ногами. Аж чує: хтось гладить його по лисій голові ласкавою рукою і вмовляє: "Не плач, не плач, синку. Життя прожити — не поле перейти". Глянув — а то мати край села його виглядає, всміхається молодо і ясно, ніби все розуміє, все прощає. Став він навколішки і пив, пив, аж захлинався, ту солодку джерельну воду прощення, допоки не полинув у прозорий цілющий сон.
Уранці Хома прокинувся новою людиною.
На підвіконні гарцювали голуби, дзьобаючи розпарений м’якуш. Коти млосно вигинались під вранішню зарядку по радіо, ставили ноги ширше шиї, ніби й собі займались водяними процедурами. Крісло було порожнє. На журнальному столику стояла надпита кварта з водою.
Молода його дружина вже поралась на кухні. Настав другий день їхнього медового місяця. Незнайомку він чогось вирішив називати Любою. Любашею.
З прочинених дверей долинали гіркуваті пахощі кави, дрібно клацав ніж, брязкотіла кришка на каструльці. Чулись звичні сімейні ранкові клопоти. Вона готує сніданок, він збирається на роботу. У всьому місті, в кожній квартирі ранок починається саме так. А Хома, оговтуючись після всіх потрясінь, мудро вирішив не дивуватись із звичайного. Все, як належить, все, як має бути. Молода дружина показує свій хист, готуючи сніданок, а він підтримує спортивну форму, готуючись на роботу. Хома одяг свою "олімпійку", зробив руками ножиці і вперше за кілька років взявся до зарядки.
Що ж, життя треба було починати з нуля. Але це не лякало, а, навпаки, примушувало бурхати кров у жилах, напружувати біцепси. Закінчувати життя нулем було страшніше.
Розпашілий, енергійний Хома ступив на кухню. Біля старенької плитки, оперезана ситцевим фартушком, поралась незнайомка, завчено, навпомацки знаходячи в потрібному місці сіль, лавровий лист, перець. Так само завчено на тисячах кухонь у цю хвилину чаклували тисячі жінок. Руде непокірне пасмо падало їй на лоб, і вона дмухала на нього, бо руки були в борошні по самісінькі лікті. Заклопотано, не обертаючись, вона підставила Хомі свіжу щічку, котра пахла ранішнім городнім огірком. И він несміло, долаючи ніяковість, торкнувся її губами. "Доброго ранку, Любо".
Мабуть, так було треба. І ця його буденність, звичка до всього звикати, вживатись з ким завгодно стала його найвірнішим психологічним вчинком. Адже сором прийшов до Єви, коли вона побачила себе в очах інших. Важливо було не робити страшних очей. Незнайомка, здається, інстинктивно, підсвідомо входила у найзвичайнішу для жінки роль, роль тисячолітню, вроджену, рефлекторну, зовсім не залежну від особистості, імені, прізвища, біографії, — роль домогосподарки. І це входження, вростання в життя було шляхом до одруження.
На пательні, золотисто рум’яніючи, смажились кільця цибулі. Незнайомка ложкою виловлювала з окропу вареники, стежачи, щоб вони не переварились:
— З картоплею, твої улюблені, мерщій сідай.
І Хома покірно сів. Звідки вона знає? Перед ним постала ясна згадка: піч, червонясті півні, котрі бились там, гублячи пір’я, матір, яка ставить перед ним паруючий полумисок, припрошуючи до цієї єдиної розкоші повоєнних нестатків:
— Їж, Хомцю, їж, з картопелькою, ти ж бо такі любиш.
І Хома наминав ці пухкі подушечки, вмочаючи в іскристу смаженю, підставляв під краплі долоню, хрумтів цибулькою, забувши про все на світі. Останні навіжені, безконечні два дні скручували світ, усі його часи у небачений сніп, де поруч були і минуле, й теперішнє, й майбутнє. І Хома ніс цей сніп, боячись про щось подумати, зупинитись, озирнутись, бо тоді все пропаде.
Він розкошував, запиваючи вареники кавою, прицмокував од знемоги, розказував про свої плани, як оце візьметься й напише таку дисертацію, таку дисертацію, якої ще світ не бачив. А вона сиділа навпроти, лагідно кивала в лад, підкладала йому останнього вареника, аби мученик науки не зомлів, боронь, від учених студій.
Ніби полуда враз спала з Хоминих очей, як при спалаху блискавки, він побачив моментальну фотографію своєї нової дисертації — її струнку концепцію, що кроною впиралась у піднебесся, розлогі гілки живих думок, котрі розростались у різних напрямах, кожен жилавий листочок, не схожий на інші, могутнє коріння, що сягало підземних глибин людського духу.