— Не смійте озиратися, читайте молитви, а то вам доведеться мати справу зі мною,— додала мати.— Після служби я і батько поговоримо з вами.
Ці слова наче громом уразили сердешну Огюстину. Вона мало не зомліла. Але їй стало мужності приховати тривогу — вона боялася і за своє кохання, і боялася, що мати влаштує їй скандал тут-таки в церкві. Та глянувши на дівчину, неважко було здогадатися про її душевний стан — молитовник тремтів у неї в руках, і сльози капали на сторінки, які вона розгортала. Зустрівши палючий погляд, яким обдарувала його пані Гійом, художник зрозумів, що коханій загрожує небезпека, й пішов розлючений, готовий на все.
— Ідіть до себе в кімнату, мадмуазель! — звеліла пані Гійом дочці, коли повернулися додому.— Ми вас покличемо. І не смійте нікуди виходити.
Розмова між подружжям Гійомів відбувалася в такій таємниці, що спочатку нічого не можна було довідатися. Проте з жалю до сестри, яку вона ніжно втішала і підбадьорювала, Віргінія нишком підкралася під самі двері материної спальні, де відбувалася нарада, щоб підслухати бодай кілька слів. Під час першої такої виправи з третього поверху на другий вона почула, як батько вигукнув:
— Та ви хочете вбити свою дочку, паніматко!
— Бідолашна моя сестричко,— сказала Віргінія невтішній Огюстині, — батько на твоєму боці.
— А що зроблять вони з Теодором? — спитало невинне створіння.
Тоді цікава Віргінія знову спустилася на другий поверх і цього разу залишалася там довше. Так вона довідалася, що Леба закоханий в Огюстину.
В Книзі Буття було записано, що того пам'ятного дня дім Гійомів, завжди такий спокійний, мав перетворитися на пекло. Жозеф Леба був у розпачі, коли пан Гійом розповів йому, що Огюстина кохає іншого. Старший прикажчик, який уже умовив приятеля просити руки Віргінії, зрозумів, що всі його надії загинули. Віргінія, вражена тим, що Жозеф, по суті, відмовився від неї, захворіла на мігрень. До таких жахливих наслідків призвела розмова сам-на-сам між подружжям Гійомів, коли утретє за своє спільне життя вони не змогли дійти згоди. Нарешті, о четвертій пополудні, Огюстина, бліда, тремтяча, з червоними від сліз очима, постала перед батьком і матір'ю. Бідолашна дівчина наївно розповіла усю коротку історію свого кохання. Підбадьорена слонами пана Гійома, який пообіцяв спокійно вислухати її, вона трохи осміліла і зважилася вимовити перед батьками ім'я свого дорогого Теодора де Соммерв'є, лукаво підкресливши аристократичну частку "де". Віддавшись незвіданій радості говорити про свої почуття, вона знайшла в собі досить мужності і заявила з невинною рішучістю, що любить Теодора де Соммерв'є, що писала йому, а потім додала із слізьми на очах:
— Я ніколи не знатиму щастя, якщо ви мене віддасте за іншого.
— Ох, Огюстино, та чи ви собі уявляєте, що це таке — художник? — з жахом вигукнула мати.
— Замовкніть, паніматко! — суворо урвав дружину старий купець і, обернувшись до дочки, провадив: — Щоб ти знала, Огюстино, всі художники живуть у злиднях. Вони розтринькують гроші, і тому порядних людей серед них не буває. Я постачав сукно небіжчику панові Жозефу Верне, небіжчику панові Лекену і небіжчику панові Новеру9. О, коли б ти знала, що витворяли цей пан Новер і кавалер де Сен-Жорж, а надто пан Філідор із бідолахою Шеврелем, твоїм дідом! Які то були жартівники, як уміли вони заворожити своїми балачками, манерами... Та ніколи твій Сюмер... Сомюр...
— Де Соммерв'є, тату!
— Ну, нехай і де Соммерв'є! Так от, ніколи він не буде з тобою таким ласкавим, яким був зі мною кавалер де Сен-Жорж у той самий день, коли я домігся в комерційному суді вироку проти нього. Такими були в давнину люди вельможні.
— Але ж і Теодор належить до дворян, тату, і він писав мені, що багатий. Його батько до революції мав титул кавалера де Соммерв'є.
Почувши це, купець Гійом подивився на свою грізну "половину", яка роздратовано постукувала по підлозі носаком черевика і зберігала гробову мовчанку. Вона навіть намагалася не кидати гнівних поглядів на Огюстину і, здавалося, усю відповідальність за таку серйозну справу склала на чоловіка, адже її застережень ніхто не хотів слухати. Та попри свою позірну байдужість, вона вмить помітила, що Гійом уже готовий змиритися з катастрофою, яка не мала жодного стосунку до торгівлі, й вигукнула:
— Далебі, пане, ви надто поблажливі до своїх дочок!.. Але... Гуркіт екіпажа, що зупинився біля під'їзду, урвав цю обвинувальну промову, від якої старий купець не чекав нічого для себе приємного. За мить посеред кімнати уже стояла пані Роген і, окинувши поглядом трьох дійових осіб цієї домашньої сцени, мовила зверхнім тоном:
— Я все знаю, кузино!
Пані Роген мала одну істотну ваду: вона вважала, що дружина паризького нотаря може претендувати на роль світської дами.
— Я все знаю,— повторила вона,— і я прилетіла до вас із оливковою гілкою, як голубка в Ноїв ковчег. Цю алегорію я вичитала в "Генії християнства"10,— сказала вона, обернувшись до пані Гійом.— Таке порівняння має вам сподобатися, кузино. А знаєте, пан де Соммерв'є — чарівний молодик,— додала вона, звертаючись до Огюстини.— Сьогодні він подарував мені мій портрет, зроблений пензлем справжнього майстра. Він коштує щонайменше шість тисяч франків.
Сказавши це, вона легенько вдарила пана Гійома по руці. Старий купець не втримався від звичної гримаси — скривив губи.
— Я добре знаю пана де Соммерв'є,— вела далі "голубка".— Ось уже два тижні як він буває на моїх вечірках, і всі від нього в захваті. Він розповів мені про свої прикрощі й просив бути йому заступницею. Сьогодні вранці я довідалася, що він обожнює Огюстину. Ви повинні віддати її за нього. Ох, кузино, не хитайте головою. Щоб ви знали, його скоро вшанують баронським титулом, і сам імператор начепив йому в Салоні орден Почесного легіону. Роген тепер у нього нотарем і знає про його справи. Так от, від своїх маєтків пан де Соммерв'є отримує дванадцять тисяч ліврів річного прибутку. А вам відомо, що тесть такої людини може стати значною особою — мером своєї округи, наприклад? Ви ж, мабуть, чули, що пан Дюпон здобув титул графа Імперії та сенатора тільки за те, що, будучи мером, з'явився привітати імператора з нагоди його вступу до Відня? Ви віддасте за нього Огюстину, повірте мені. Я сама обожнюю цього чарівного молодика. Таке кохання, як у нього до Огюстини, буває тільки в романах. Він ощасливить тебе, моя крихітко, і кожна жінка воліла б опинитися на твоєму місці. На моїх вечірках буває герцогиня де Карільяно, то вона просто зачарована паном де Соммерв'є. Лихі язики подейкують, ніби вона й приїздить до мене тільки заради нього, так ніби ново-спечена герцогиня може почувати себе ніяково в домі потомственої Шеврель, чиї предки вже сто років належать до шанованої буржуазії. Огюстино, я бачила твій портрет! — вигукнула пані Роген після невеличкої паузи.— Господи, який же він гарний! Ти знаєш, сам імператор захотів його подивитись! І сказав сміючись віце-коннетаблеві, що якби при його дворі, куди з'їжджаються королі з усієї Європи, було багато таких жінок, як ти, він і без війни запровадив би вічний мир. Ну хіба тобі не втішно таке почути?