— Ні,— відповів Альберт,— я хочу тільки показати Мартінові, де його батько просидів колись три дні ув'язнений.
— То це тут? спитала Больда.
Альберт кивнув головою. Больда здригнулася, наче змерзла, і мовчки пішла назад асфальтованою доріжкою.
Альберт постукав у браму, а Мартін тим часом читав напис великими чорними літерами на жовтій табличці: "Жорж Баломен — тепличні печерцці".
— Тут замордовано Абсалома Біліга, того, що намалював портрет твого батька, — мовив Альберт.
Мартінові стало страшно. З каземату тхнуло кінським гноєм, підвалом, пітьмою. Нарешті брама відчинилася, з'явилась дівчина з брудними руками і соломинкою в роті. Побачивши Альберта, вона сказала розчаровано:
— Ох, а я думала, що це гній привезли. Убивають тільки в кіно, в книжках і в біблії: Каїн
убив Авеля, Давид умертвив Голіафа. Мартін боявся йти за Альбертом усередину, але той узяв його за руку й потяг за собою. Всередині панував сутінок, з льохів, що їм за стелю правили прозорі плитки, просотувалося рівномірне тьмяне світло; слабкі лампочки з паперовими дашками освітлювали високі похилі грядки, намощені шарами, як торти: зісподу земля, перемішана з гноєм, потім самий кінський гній жовтувато-зеленого кольору, потім знову земля, вже темніша, майже чорна. На багатьох грядках уже визирали голівки хворобливо білих
печериць, Іще вкритих грудочками землі. Грядки скидалися на таблиці, на таємничі скрині, що з них виростали бридкі клавіші, наче ґудзики на регістрах органа, клавіші, що, здавалось, служили якійсь зловісній меті. Тут убивали людей, тут били, топтали чобітьми його батька й Альберта. Все те робили націсти. Мартін не уявляв собі добре, що означає те слово.
Альберт тлумачив його не так, як у школі. В школі неморальне вважалось чимось жахливим, проте сам Мартін не вважав Брілахову маму такою жахливою; жахливе було те слово, що вона сказала. Альберт називав н а ц і с т і в жахливими, а в школі казали, що вони не такі вже й погані і що на світі є люди, жахливіші за не таких уже й поганих наці-с т і в, — росіяни.
Дівчина з соломинкою в зубах відступила, а з дерев'яної комірчини назустріч їм вийшов чоловік у сірому робочому халаті і в полотняному картузі. Навколо його круглого лагідного обличчя кучерявився сивий димок сигарети.
— Якщо ви маєте кінський гній...—озвався чоловік,— якщо ви... Кінський гній дуже важко дістати.
— Ні,— відповів Альберт, — я тільки хочу ще раз поглянути на це місце. Я був тут ув'язнений разом з батьком оцього хлопця... а одного нашого приятеля тут замордували націсти.
Чоловік відступив назад, сигарета в губах у нього затремтіла, і він, рвучко натягнувши картуза на чоло, тихо сказав:
— Mon dieu! 1
Альберт озирнувся довкола. Всюди були вологі, темні, кам'яні стіни з чорними ямами льохів і грядки, схожі на таблиці, на регістри органа, з яких витикалися потворні клавіші. Над грядками здіймалася легенька пара. Мартінові здавалось, що від клавішів у землю тягнеться дріт і варт натиснути на них, як десь на невідомій глибині станеться вбивство.
На стіні висіли на цвяшку сірі халати, а під ними дівчина-брудними руками перебирала в кошику печери-•ці. За скляними дверима в комірчині видно було жінку з накрученими косами, що виписувала рахунки — пиль-
9*
235
но виводила хімічним олівцем на маленьких квитанціях цифри й слова. На даху якийсь хлопець затарабанив палицею по скляних плитках. У підземеллі, наче у вулкані, покотилась луна, а нагорі якась мати верескливо закричала:
— Обережно! Обережно, кажу!
— Його розтоптали,— сказав Альберт, — у якомусь із цих коридорів. Навіть тіла потім не знайшли. — Він раптом завернув у один з бокових переходів, тягнучи за собою Мартіна, й показав на льох, де густо росли гриби.
— А тут,— сказав Альберт тихо,— били, топтали чобітьми твого батька... і мене також... ніколи не забувай про це.
— Mon dieu! — знову зітхнув чоловік у сірому халаті.
— Не дурій! — кричала десь нагорі мати.
— Дякую і вибачте, що потурбував,— сказав Альберт, подав чоловікові у сірому халаті руку й потяг Мартіна до відчиненої брами.
На подвір'ї стояв якийсь чоловік — він привіз гній, що його так нетерпеливо чекали. Чоловік у сірому халаті, усміхаючись, підбіг до нього, квапливо зняв замок, яким до маленької легкової машини був причеплений візок, і вони удвох потягли його всередину каземату. Візок був повний свіжого кінського гною, що з нього ще навіть ішла пара.
— Важко він мені дістався,— сказав чоловік, що привіз гній.—Треба пильнувати, а то в школі верхової їзди хтось нам хоче ногу підставити.
Підштовхуючи візок, вони зникли в темному коридорі, що тхнув вологою. Звідти довго чути було окремі слова: "школа верхової їзди... пильнувати... підставити ногу..." Дівчина з соломинкою в роті вийшла з середніх дверей і зачинила браму.
Мартін залюбки вибіг би на дах каземату, де росли троянди на грядках, бризкав водограй і де були два майданчики, з яких видно Рейн. Залюбки пройшовся б вис-хлим рівчаком, де валялися вкриті мохом бетонні плити, а над кручею росли старі тополі й дуби.
Але Альберт вів його назад стрімкою асфальтованою доріжкою повз кущі. Больда сиділа біля машини на зеленому узбіччі і махала їм рукою.
— Не дурій!— кричала якась мати нагорі в парку.
— Об ережно! Обережно, кажу! — вторувала їй інша. — Не підходь близько до води!
Вони мовчки сіли в машину. Цього разу Больда примостилася ззаду, і від неї й досі ще пахло чистотою. То був дух свіжої води, мила і нашатирю, який вона домішувала до лугу.
Мартін сїв поруч з Альбертом і аж злякався, коли глянув на нього збоку. Він, здавалось, постарів — раптово, за один день. Став майже такий старий, як учитель або столяр. Мартін відчував, що все це якось пов'язане з націстами, і соромився, що не гаразд уявляв собі значення того слова. Він знав, що Альберт не бреше і що націсти були справді жахливі, якщо Альберт так каже, проте в цьому питанні Альберт стояв сам проти багатьох, які говорили, буцімто націсти були не такі вже й погані.
Альберт стиснув Мартінові руку так міцно, що аж йому стало боляче, й сказав:
— Ніколи не забувай про це... Бо якщо забудеш... Але Мартін квапливо відповів: