— Ввімкни світло,— мовила вона.
Пекар підійшов ближче. Худі, дужі ноги і брезкле обличчя.
— Увімкни світло, — знову мовила вона,— зараз має прийти хлопець.
Він спинився.
— Гаразд, я переберуся до тебе, але тепер засвіти.
— Я тільки раз поцілую тебе, — попросив він покірно.
"Щастя... рука... тільки раз поцілую",— він знову, схилившись, замурмотів свої гімни, заникувату хвалу коханню.
— Тільки раз поцілую.
— Не сьогодні,— відповіла вона, — засвіти.
— Сьогодні ввечері, — запропонував він покірно.
— Добре, — стомлено погодилась вона,—засвіти.
Пекар швидко підбіг до вимикача, і світло знову спалахнуло, пригасивши сонячні кружала на* стіні, а сірі й чорні тіні змінилися барвами: буйним жовтим кольором цитрин, що лежали ззаду на полиці, і червоним кольором вишень у кошику.
— Отже, сьогодні ввечері о дев'ятій, — сказав він.— У павільйоні морозива над Рейном.
Різнобарвні ліхтарики на кораблях у пітьмі, на березі повно хлопців і дівчат з лютнями та банджо, що весело виспівували знайомі мелодії Гаррі Лайма: зелений сутінок алей, Джоні... Холодне, як крига, морозиво у високих срібних келихах, зверху — вишні й абиті вершки.
— Гаразд,—сказала вона,—я буду там о дев'ятій.
— О люба!
Вони знову взялися до роботи. Пекар вирізував ромбики з великого коржа, а вона малювала темним шоколадом на жовтому тісті разки ліхтариків, дерева, столики, келихи на морозиво.
Нагорі була навіть ванна, викладена рожевими кахлями, з душем і колонкою. Чисто, взимку тепло, і все безкоштовно. І тринадцять білих, як сніг, нових зубів.
Він докінчив вишневий торт і взявся до ананасового, що його якийсь Гуго Андерман замовив на день народження. Пекар подав їй шприц — знову поцілунок у руку, в лікоть. Вона відштовхнула його, докірливо похитавши головою, і почала малювати на торті цифру "50" у лавровому віночку та ім'я "Гуго" в китицях квіток — білим кремом на червоних вишнях. Піщаного кольору тісто, а на ньому — троянди, тюльпани, стокротки, тюльпани, троянди...
— Чудово! — вигукнув пекар.
Він відніс торт нагору, і Вільма чула, як він сміявся в крамниці, чула, як амазонка брала від нього готові вже, помальовані тістечка. "
— Ще давай, — сказала вона. — їх у мене просто з рук вихоплюють.
Дзенькнула каса.
Він вернувся, усміхаючись, знову став нарізати ромбики й подавати їй, а з крамниці долинав гомін, дзенькіт каси і голос амазонки, що майже виспівувала комусь:
— До побачення.
Загриміли залізні двері, і вона почула голос дитини, що радісно вигукувала:
— Цукор! Цукор!
Вона кинула пензель і вибігла в сіни. Там у сутінку лежали мішки борошна, тачка, коробки на торти. Вона схопила Вільму, поцілувала й тицьнула їй у рот марципан, що його тримала в кишені. Але Вільма випручалася від неї, підбігла до пекаря й закричала: "Тато!" Вона ще ніколи не називала його так. Пекар узяв її на руки, поцілував і почав носити по пекарні.
А біля дверей — бліде, гарне, смертельно поважне Генріхове обличчя, яке лише тепер почало нерішуче усміхатися: обличчя усміхненого єфрейтора, усміхненого унтер-офіцера, усміхненого фельдфебеля.
— Чого ж ти плачеш? — спитав пекар, підходячи ззаду з повними жменями печива.
— Хіба ти не розумієш, чого я плачу?
Він покірно кивнув, підійшов до хлопця, взяв його за руку й підвів ближче.
— Тепер усе буде інакше, — мовив пекар.
— Може,— сказала вона.
XVII
Двері до купальні були замкнені, а на чорній грифельній табличці температуру води востаннє записано три дні тому: "12/9 — 15°".
Нелла постукала, та ніхто не озвався, хоч вона й чула зсередини чоловічі голоси. Вона пройшла повз ряд кабін, переступила через огорожу й зупинилася в затінку останньої кабіни. Служник сидів на своєму заскленому ганку й дивився на робітників, що лагодили дерев'яні гратки під душами. Вони витягали цвяхи з намоклого дерева, а на цементових сходах, що вели до ґанку, лежали щойно обстругані лати. Служник почав складати в скриньку своє причандалля: бляшаночки з кремом, пляшечки з олійкою натирати шкіру, гумові іграшки, різнобарвні м'ячі до водного поло, шапочки, які він старанно згортав і завивав кожну в целофан. Поряд лежала ціла купа коркових поясів. Служник скидався на постарілого вчителя фізкультури з якоюсь тупою, мавпячою меланхолією в погляді. І рухався він повільно, нерішуче, ніби мавпа, яка знає, що робота її не має глузду. Кілька бляшанок з кремом випали йому з рук і покотилися по землі. Служник мляво нахилився по них. Його лисина промайнула над краєм столу, на мить зникла, нарешті він, важко дихаючи, випростався з бляшанками в руці.
Робітники заміняли старі лати новими, прикручуючи їх гвинтами з блакитним полиском, і від старих лат тхнуло гнилою водою.
Вода здавалася зеленою під яскравим сонцем. Нелла вийшла з затінку кабіни на світло й побачила, як служник злякано здригнувся. Потім він усміхнувся й відчинив назустріч їй віконце. Нелла ще не встигла нічогр сказати, як він, осміхаючись, похитав головою і промовив:
— Вода дуже холодна.
— А скільки градусів сьогодні?
— Не знаю,— відповів він,— я вже перестав міряти. Ніхто більше не приходить купатися.
— Я хочу спробувати,—сказала Нелла.—Зміряйте все-таки температуру, будь ласка.
Служник вагався, але вона послала йому свою усмішку, і він зразу ж прийняв руки з підвіконня й став порпатись у шухляді, аж поки знайшов термометра. Робітники, що лагодили грати, глянули на неї, але відразу ж знову заходилися вишкрябувати ломиками з жолобків темний намул: слиз, піт, бруд, воду — гнилий осад пляжних утіх.
Нелла підійшла з служником до озера. Вода спала, і вздовж бетонного берега залишився зелений слід.
Служник ступив на поміст, де міряли температуру, і опустив у воду термометр, прив'язаний на мотузку. Тоді обернувся до Нелли й поблажливо усміхнувся.
— Мені ще треба купальника й рушника,— сказала Нелла.
Служник кивнув і поглянув на термометр, що повільно кружляв у воді. Він був плечистий і жилавий, як учитель фізкультури, а потилицю мав вузьку.
По той бік, на терасі кав'ярні, сиділи люди. Серед віття дерев видно було білі кавники, кельнер розносив тістечка: білі збиті вершки на ясно-жовтому печиві. Маленька дівчинка перелізла через огорожу, що оточувала терасу, і пішла по траві до Нелли. З кав'ярні долинув жіночий голос: