Пізніше між матір'ю і Карлом виникла суперечка з приводу якоїсь речі, про яку вони говорили просто "вона".
— Я спекаюсь її! — все казала мати.
— А я тобі не дозволю! — все казав дядько Карл. Аж згодом Генріх зрозумів, що то була за "вона".
Перш за все мати пішла до лікарні. Дядько Карл був роздратований і розгублений, але обмежився тим, що сказав Генріхові:
— Ти не винен.
Коридори в лікарні, що просякли запахом юшки, багато-багато жінок у великій залі, і мати — бліда, аж жовта, але усміхнена, хоч їй "так боліло". Карл похмуро стояв біля її ліжка.
— Між нами все скінчено, коли ти...
Знов таємнича "вона", і Карл пішов з дому, перш ніж мати повернулася з лікарні. Генріх п'ять днів жив під наглядом сусідки, яка зразу ж почала його посилати на чорний ринок. Там уже були нові люди, нові ціни, й ніхто більше не турбувався про те, обдурюють хлопця чи ні. Бількгагер, у якого він завжди купував хліб, сидів у в'язниці, і сивий дідусь, що торгував тютюном та солодощами, теж,— його спіймали на місці злочину: він хотів забити коня в своєму помешканні. Все на ринку змінилося — стало дорожче й гірше. І Генріх зраді н, коли мати повернулася з лікарні, бо сусідка цілий день нарікала, що вона дуже схудла, і розповідала йому про всілякі смачні речі; казкові оповідання про шоколад, м'ясо, пудинг і вершки спантеличували хлопця, бо він не мав про ті ласощі навіть уявлення.
Мати була тиха й задумлива, ласкавіша, ніж раніш. Вона пішла працювати на кухню, де варили юшку службовцям міської управи, і щодня одержувала трилітровий казанок юшки. Те, що в них залишалося, вони міняли на хліб і на тютюн. Вечорами мати сиділа з Генріхом біля приймача, тиха й задумлива, курила й хіба що казала зрідка:
— Всі чоловіки — боягузи.
Сусідка померла — сама снасть, сухий, чорний, ненажерливий кістяк. Поки була жива, то вважала за потрібне десять разів на день нагадувати, що колись важила понад центнер.
— Поглянь на мене, добре поглянь, я важила понад центнер, мене було рішю сто сімнадцять кілограмів... А подивись тепер — я важу всього сімдесят два.
Але що таке центнер? Ця міра ваги викликала в уяві лише мішки з картоплею, борошном або брикетом. Якраз центнер брикету вміщався в маленький візок, з яким він часто ходив до вагонів красти вугілля, — холодні ночі, і свисток того, хто сидів на чатах, видряпавшись на семафор, щоб дати знак, як надходити-ме поліцай. Візок був важкий, коли на нього навантажували центнер,— а сусідка важила колись іще більше.
Тепер вона померла, на могилу поклали айстри, проспівали "Dies irae, dies illa" !, а як родичі забирали меблі, то загубили на сходах фотографію: великий поруділий знімок, на якому сусідка стояла перед будинком із
1 День гніву, день той (лат.) — початок поминальної католицької меси.
табличкою: "Вілла Елізабет". Ззаду—виноградник, грот із вулканічного каменю, в якому фаянсові гноми бавляться візочками, а спереду сусідка, білява й огрядна. Зверху у вікні чоловік палить люльку, а через усю передню стіну напис: "Вілла Елізабет". Власне, так і мало бути, сусідку ж бо звали Елізабет.
У звільненій кімнаті поселився чоловік, якого звали Лео і який ходив у формі трамвайного кондуктора: голубий кашкет із червоною околичкою, а ще те, що він називав своєю "збруєю",— торба з численними ремінцями, дерев'яна скринька на квитки, губка в алюмінієвій коробці і щипці — проколювати квитки. Обличчя в Лео було неприємне: червоне, чисто виголене. Він завжди щось насвистував і ніколи не вимикав радіо. До нього приходили жінки в кондукторській формі, сміялись і танцювали. Часто звідти чути було вигуки:
— На здоров'я вам!
Жінка, яка важила колись понад центнер і після якої залишилась фотографія "Вілла Елізабет", була тиха, а Лео — аж надто галасливий. Він став основним покупцем юшки, за яку розраховувався цигарками. Лео завжди докладно визначав ціну за юшку: 'за солодку він платив найдорожче.
Одного вечора, коли Лео приніс тютюн і одержав за нього юшку, він раптом поставив горщик на стіл, подивився, усміхгйочись, на матір і сказав:
— Гляньте, що тепер танцюють. Ви взагалі танцювали останні роки?
І протанцював щось божевільне: високо закидав ноги, розмахував руками та ще й химерно вищав. Мати засміялася:
— Ні, я давно вже не танцювала.
— Але повинні танцювати,— сказав Лео.— Спро: буємо разом.
Він замугикав якусь мелодію, взяв матір під руку, стяг її з стільця й почав танцювати з нею. Обличчя в матері зразу змінилося: вона раптом усміхнулася дуже привітно й ніби набагато помолодшала.
— Ех,— зітхнула вона,— колись я часто ходила на танці.
— Ходімо зі мною, я маю абонемент у танцклубі,— сказав Лео.— Ви чудово танцюєте.
Мати справді пішла до танцклубу, і Лео став дядьком Лео, і знову зайшла мова про "неї". Генріх уважно прислухався й скоро довідався, що цього разу ролі помінялися. Тепер мати казала те, що раніше Карл:
— Я хочу, щоб вона лишилася. А Лео — те, що раніше мати:
— А я не хочу.
На той час Генріх був уже в другому класі й добре знав, що означало "вона". Він довідався від Мартіна, а той у свою чергу від дядька Альберта, що як жінки живуть із чоловіками, то народжуються діти, отже, напевне мова йшла про дитину, треба було тільки підставити "дитина" замість "вона".
— Я хочу, щоб дитина лишилася,— казала мати.
— А я не хочу, — перечив дядько Лео.
— Я спекаюсь дитини,— казала мати Карлові.
— А я тобі не дозволю! — заперечував Карл.
Що мати жила з Карлом, Генріх ще тоді добре розумів, хоч мав на думці не те слово. Виявляється, можна спекатись дітей. Тоді вона вчинила саме так, і через те Карл пішов від них. А він був не найгірший із дядьків.
"Вона", дитина, знайшлася, і Лео погрожував:
— Я віднесу її в притулок, коли ти через неї кинеш роботу.
Але мати все ж таки мусила кинути роботу, бо службовцям міської управи перестали видавати юшку. Згодом не стало й чорного ринку. Нікому не треба було юшки, з'явилися нові, повноцінні гроші, а в крамницях продавалися речі, яких досі не можна було дістати й на чорному ринку.
Мати плакала, а "вона" була малесенька і звалася Вільмою, як і мати; Лео лютував, аж поки мати знайшла роботу в пекаря.