— Тільки не лякайтеся. Я тут прикинув ціну.
Вона дивилася на картину, що висіла позад нього на стіні: "Ункель сонячного дня". Маляр зужив багато яскравої жовтої фарби, щоб надати Рейнові, виноградникам і гарненькому містечку сонячного вигляду, та все даремно: Ункель не здавався сонячним.
Лікар дістав із шухляди пачку тютюну, розірвав посріблену обгортку і, все ще зітхаючи, став повільно крутити товсту цигарку. Підсунув і їй тютюн та папір, але вона похитала головою і тихо мовила:
— Дякую.
Вона залюбки закурила б, але в роті боліло: лікар допіру змастив ясна чимось пекучим, вистукав зуби нікельованим молоточком, а тоді, похитуючи головою, почав міцно й швидко масувати ясна довгими, гарними пальцями — і все похитував головою.
Він поклав папірця перед собою, затягнувся й раптом сказав:
— Не лякайтесь: це буде коштувати тисячу двісті марок.
Вона втупила очі в "Ункель сонячного дня" і була надто стомлена, щоб лякатися: вона розраховувала на п'ятсот, шістсот марок, та якби він тепер сказав дві тисячі, то була б така сама примарна сума, як і тисячу двісті. П'ятдесят марок — уже багато, дуже багато грошей, а кожна сума понад півтори сотні була однаково недосяжна — байдуже, чи то двісті, чи дві тисячі. Лікар глибоко затягнувся — тютюн у нього був запашний, свіжий.
— Я міг би вставити їх за вісімсот, можливо, навіть за сімсот марок, але без гарантії. А так гарантую, що вони будуть на вигляд як справжні. Ви, певне, бачили зуби з дешевої пластмаси — вони мають синюватий відтінок.
Так, вона бачила їх і вважала, що вони огидні. Такі зуби були в Люди з кондитерської крамниці, й коли вона усміхалася, зуби полискували синяво — зразу видно було, що штучні.
— Зверніться з проханням в організацію соціального забезпечення або в касу громадської допомоги.
Може, вам пощастить там щось одержати. Я склав для вас два кошториси: один на вісімсот марок, бо як ви покажете їм дорожчий, то нічого не одержите. Якщо вам дуже пощастить, то одержите загалом марок із п'ятсот: тепер у багатьох випадають зуби. Скільки тоді ви змогли б платити щомісяця?
Вона ще й досі платила за Генріхову конфірмацію: вісім марок щотижня. Лео й так уже лаявся. Крім того, доведеться на якийсь час кинути роботу — не можна ж без зубів виходити на люди. Замкнеться в кімнаті, закутається і тільки ввечері з пов'язаною головою скрадатиметься до лікаря. Беззуба жінка має жахливий вигляд. Не можна буде пускати до кімнати нікого чужого, навіть Генріхові вона не покажеться. А про Лео вже годі й казати. Вирвати тринадцять зубів! Люда тоді вирвала лише шість і мала вигляд старезної баби.
— А крім того,— казав далі лікар,— я хотів би одержати принаймні триста марок завдатку, перше ніж почати роботу, та гроші з організації соціального забезпечення і з каси громадської допомоги, як тільки вам їх дадуть. Це була б уже майже половина... Ви вже змір* кували, скільки зможете платити щомісяця?
— Може, марок з двадцять,— стомлено озвалася вона.
— Боже мій, так ви й за рік не розрахуєтесь!
— Даремно й говорити. Я й завдатку не зможу дати.
— Але ж ви повинні вставити зуби, і то якнайшвидше,— мовив лікар.— Ви ще молода, гарна жінка, і чекати не можна, бо зуби стануть ще гірші, і все обійдеться дорожче.
Він не набагато старший за неї. І, видно, замолоду був гарний: темні очі й русяве волосся. Але обличчя мав стомлене, брезкле, і чуб уже порідшав.
— Я не можу,— тихо промовив він, мляво крутячи в руках кошторис,— не можу інакше. Я мушу за все заздалегідь заплатити: і за матеріал, і технікові. Я б залюбки зробив вам усе зараз, бо розумію, який це для вас жах.
Вона вірила йому: він зробив їй кілька уколів у ясна з ампул-зразків, нічого за них не порахувавши, і рука в нього була легка, спокійна і впевнена. Болючий був тільки укол у хворобливо м'яки ясна, і від рідини з ампули утворився твердий пухир, що дуже повільно розсмоктувався, та вже за півгодини вона почувала себе навдивовижу добре: веселою, молодою, здоровою.
— Ще б пак,— сказав лікар, коли вона розповіла йому про це,— адже це гормони й речовини, що їх бракує вашому організмові,— чудові ліки, зовсім нешкідливі, але дорогі, коли б вам їх довелось купувати.
Вона встала й застебнула пальто. Говорила вона тихо, боячись, що заплаче. В роті ще так боліло, а безнадійно висока ціна була як смертний вирок: щонайбільше через два місяці в неї випадуть тринадцять зубів, і життю кінець. Лео найдужче в світі ненавидить погані зуби: в нього самого вони бездоганно білі, цілком здорові, він страх як дбає про них.
Застібаючи пальто, вона мурмотіла про себе назву хвороби, що звучала так само страшно, як смертельний діагноз: парадентоз.
— Я вам повідомлю,— сказала вона.
— Візьміть кошторис. Це справжній, а це той другий у трьох примірниках. Вам треба буде додати його до кожної заяви, а третій примірник лишіть собі, щоб не забути суму.
Лікар знову скрутив цигарку. Прийшла сестра, і він сказав їй:
— Покличте Бернгарда, хай грає.
Вона сховала кошториси в кишеню пальта.
— Не падайте духом,— сказав лікар і сумно всміхнувся — його усміх був такий сумний, як сонце над Ун-келем.
Лео вдома, а їй не хотілося його бачити. В нього такі блискучі, здорові зуби, і він уже кілька місяців бурчить, що в неї тхне з рота, і вона нічого не може вдіяти. Його тверді, чисті руки день у день обмацують її тіло, і очі в нього теж такі тверді й невблаганні, як і руки. Лео просто зарегоче, якщо вона попросить у нього грошей. Він дуже рідко дарує їй що-небудь — лише тоді, як надто вже розчулиться і має гроші.
На сходах було темно, порожньо й тихо. Вона зупинилась на помістку й спробувала уявити собі пекареві зуби: напевне, погані, вона ніколи уважно не придивлялась до них, але в пам'яті залишився мертвотно-сірий колір.
Крізь тьмяну шибку вона виглянула на подвір'я, де вуличний торгівець навантажував на візок помаранчі!
брав з ящика й відкладав великі праворуч, а дрібні — ліворуч, потім дрібними вистелив дно візка, на них поклав більші, а з найбільших побудував зверху маленькі пірамідки, що прикрашали всю споруду. Низенький опецькуватий хлопчак поскладав ящики біля смітниць. Там, у затінку під стіною, догнивала купа цитрин: жовтий колір з домішкою зеленого й зелений з домішкою білого в блакитній тіні, від якої червоні хлопчакові щоки здавалися фіалковими.