— Той чоловічок, про якого ви говорите, він приїздив до мене, — промовив Додж. — Завітав "до мене. Завітав у мій дім того вечора смерком і казав, що йому кортить купити малорослих коней для цього... цієї гри...
— Поло? — підказав Стівенс.
Родич, поки говорив, ні на кого не глянув; наче промовляв до своїх рук, що ними повільно ворушив на колінах.
— Так, сер. Вірджіній був при тім. Ми говорили про коней. Потім наступного ранку він сів у свою машину і подався. У мене нічого не знайшлось підхожого для нього. Я не знаю, ні звідки він узявся, ні куди подався.
— Ані до кого ще він прибував з візитом,— перебив його Стівенс.1— Ані за яким ще ділом він приїздив. Цього ви не можете сказати.
Додж не відповів. У цьому й не було потреби, і знову шмигнув він у ту свою зніченість, мов якесь мале і кволе звірятко в нору.
— Ось такий мій здогад, — виголосив Стівенс.
І тоді ми повинні були зрозуміти. Воно лежало перед нами на видноті, як на долоні. Ми мусили відчути в тій кімнаті того, у кого Стівенс викликав жах, і шаленство, і люте бажання повернути час на мить назад, щоб виправити сказане, зроблене. Але, може, той "хтось" ще не відчув усього, ще не відчув того удару, того струсу, як чоловік може секунду-другу не усвідомлювати, що його підстрелено. Бо тепер заговорив Вірджіній різко, якось шорстко:
— А як ви збираєтеся це довести?
— Що довести, Вірдже? — перепитав Стівенс. Знову вони видивились один на одного: спокійно, твердо, мов два боксери. Не фехтувальники, а таки боксери чи бодай дуелянти з пістолетами. — Хто найняв того зарізяку, того душогуба аж із Мемфіса? Я не маю цього доводити. Він признався сам. По дорозі назад до Мемфіса він наїхав на дитину в Батенбурзі (він був усе ще одурманений наркотиком, мабуть, прийняв порцію додатково, коли скінчив тут своє діло); його спіймали і, відібравши пістолета з глушником, ув'язнили, а коли дурман почав вивітрюватись, він, сидячи в тюремній камері, тіпаючись і рикаючи, розповів, де був, до кого навідувався.
— Ага, — сказав Вірдж. — Чудово. Отже, вам треба лише довести, що він побував того дня в цій кімнаті. І як ви це зробите? Знов дасте долара тому старому негриськові, аби він ще раз пригадав?
Але Стівенс Наче й не слухав. Він стояв край столу, між двома групами, і, говорячи, тримав у руці бронзову коробку, повертав її на всі боки, розглядав і промовляв усе тим же спокійним, задумливим тоном:
— Усі ви знаєте специфічну особливість цієї кімнати. Що тут ніколи не буває протягів. Що тут, як накурять, скажімо, в суботу, то аж у понеділок вранці, коли дядько Джоб відкриє двері, дим усе ще слатиметься понад плінтусом, наче заспаний собака. Ви всі це бачили.
Тепер усі ми сиділи, подавшись трохи вперед, як Анс, пильнуючи Стівенса.
— Так, — сказав голова. — Ми всі це бачили.
— Так, — продовжував Стівенс, мовби й не слухаючи, і повертав закриту коробку в руці на всі боки.— Ви питалися у мене про мої здогади. Ось вони. Але щоб їх здійснити, потрібен догадливий чоловік — чоловік, здатний підійти до крамаря, що сидить за прилавком, одним оком читаючи газету, а другим пильнуючи дверей, чи не зайде клієнт, так, щоб той крамар і незчувся. Чоловік з великого міста, що домагався міських сигарет. Отже, наш чоловік, вийшовши з аптеки, пройшов через весь суд нагору, як міг би це зробити хто завгодно. Може, з десяток душ бачили його; вдвічі більше, може, взагалі й не глянули на нього, бо є два місця, де люди не дивляться в обличчя одне одному: у святилищах юстиції і в громадських убиральнях. Отож він увійшов до су до мої зали, спустився сходами в коридор і побачив дядька
Джоба, що спав у своїм кріслі. Чи, може-бути, він пройшов далі коридором і заліз через вікно за спиною в судді Дью-кінфілда. А можливо, прослизнув просто повз дядька Джоба, виринувши, розумієте, з тилу. А проминути за вісім футів сонну людину в кріслі для чоловіка, здатного підійти до продавця, що схилився на прилавок у своїй крамниці, було б не дуже важко. Може, він навіть запалив сигарету з купленої у Веста пачки, ще навіть поки суддя Дьюкінфілд не помітив його присутності в кімнаті. Чи, може, суддя Дьюкінфілд спав ух кріслі, як часом траплялося. Тож, мабуть, той чоловік стояв тут і досмоктував сигарету і дивився, як дим поволі повзе через стіл і лаву під стіною, думаючи, перш ніж натиснути курок пістолета, про так легко зароблені гроші, про дурнуватих селюків. І шуму було менше, ніж від чиркання сірником, яким він припалив сигарету, бо він так убезпечив себе проти шуму, що забув про тишу. А потім він вийшов, як і прийшов, а десяток чи два десятки чоловіків дивились на нього і не бачили, а о п'ятій по обіді того дня дядько Джоб пішов будити суддю і казати, що пора збиратись додому. Чи не так, дядьку Джобе?
Старий негр підвів очі.
— Я глядів за ним як обіцяв місіс,— вимовив він.— І я клопотався ним так, як обіцяв місіс. І увійшов сюди, і подумав спершу, що він спить, як от часом...
— Стривай, — урвав його Стівенс. — Ти ввійшов і побачив його в кріслі, як завжди, і, переходячи кімнату, помітив дим під стіною позад столу. Чи не так ти казав мені?
Старий негр у своєму скрученому дротом кріслі розплакався. Вія виглядав, мов стара мавпа, що плаче немічно чорними слізьми, втираючи обличчя тремтячою від старості, від ще чогось вузлуватою рукою.
— Я не раз приходив сюди вранці прибирати. Він там слався, той дим, а суддя, що ніколи в житті й не скуштував курива, зайде, було, нюхне своїм задертим носом і скаже: "Ну, Джобе, десь, певно, викурили ми за ніч того пацюка від юстиції".
— Ні, — перебив Стівенс. — Розкажи, як того дня дим слався там позад столу, коли ти увійшов будити його йти додому, коли ніхто не проходив повз тебе, окрім ось цього містера Вірджа Голенда. А містер Вірдж не курить. Одначе дим той там слався. Розкажи, як розказував мені.
— Та слався. А я думав, що він спить, як завжди, і підійшов розбудити його...
— І ця мала коробка стояла скраю на столі, де він крутив її в руках, поки говорив з містером Вірджем, а коли ти простяг руку, щоб збудити його...
— Так, сер. Вона зіскочила зі столу, а я думав, що він спить...