Дикий собака Динго, або повість про перше кохання
І
Тонку волосінь було спущено у воду під товстий корінь, що похитувався від кожної хвилі.
Дівчинка ловила форель.
Вона нерухомо сиділа на камені, і ріка огортала її шумом.
Дівчинка дивилася вниз. Але погляд ЇЇ очей, втомлений розсіяним над водою блиском, не був пильний. Вона часто позирала навколо, вдивлялася вдалину, де понад самісінькою річкою височіли стрімкі гори, покриті лісом.
Повітря було ще прозоре, і небо, стиснуте між горами, здавалося серед них рівниною, трохи освітленою сонцем, що схилялося на захід.
Та ні це повітря, знайоме їй з перших днів життя, ані це небо зараз не приваблювали її.
Широко розплющеними очима стежила дівчинка за віч— порухомою водою, прагнучи відтворити в своїй уяві ті незвідані далі, куди і звідкіля бігла річка. Дівчинці кортіло побачити інші країни, інший світ, наприклад, дикого собаку динго. Крім того, вона хотіла ще бути пілотом, хотіла трохи співати.
І вона заспівала. Спочатку тихо, потім голосніше.
Дівчинка мала приємний голос. Але навколо було безлюдно. Тільки водяний щур, наляканий співом, хлюпнувся недалеко від кореня і поплив до комишів, тягнучи за собою в нору зелену очеретинку. Очеретинка була довга, і щур даремно старався. Протягти її крізь густу річкову траву не вистачало сили.
Дівчинка співчутливо подивилась на щура й увірвала спів. Потім підвелась і висмикнула волосінь з води.
Від помаху її руки щур шмигонув у комиш, а темна плямиста форель, що доти нерухомо стояла на світлій течії, підстрибнула і зникла в глибині.
Дівчинка лишилася сама. Вона глянула на сонце, що, схиляючись до заходу, вже торкнулося вершини ялинової гори. І, хоча було пізно, дівчинка не квапилася. Вона поволі повернулася на камені і тихенько пішла стежкою вгору, де назустріч їй пологим схилом спускався високий ліс.
Вона сміливо заглибилась у нього.
Шум води, що бігла між камінням, лишився позаду, і дівчинка ступила в тишу.
В цій одвічній тиші Бона раптом почула звук піонерської сурми. Цей звук покотився луною по просіці, де завмерли старі ялиці, і просурмив їй у вуха, нагадавши, що треба поспішати.
Проте дівчинка ходи не прискорила. Обійшовши кругле болітце, де росли жовті лілії, вона нахилилась і гострим сучком викопала з землі разом з корінцями кілька блідих квіток. У неї вже було їх чимало, коли ззаду почулися тихі кроки і хтось гукнув:
Таню!
Вона обернулася. На просіці, біля високої мурашиної купи, стояв нанайський хлопчик Філько і манив її рукою до себе. Дівчинка підійшла, дружелюбно усміхнувшись йому.
Коло Філька на широкій колоді вона побачила казанок, повний брусниць. А сам Філько вузьким мисливським ножем з якутської сталі зчищав кору з свіжої березової гілочки.
Хіба ти не чула сурму? — спитав він. — Чому ж ти не поспішаєш?
Вона відповіла:
Сьогодні батьківський день. Мати моя не зможе приїхати — вона чергує в лікарні, і в таборі мене ніхто не жде. А чому ти не поспішаєш? — додала вона всміхаючцсь.
Сьогодні батьківський день, — відповів він так само, як і вона. — І до мене приїхав із стійбища батько, я проводжав його до ялинової сопки.
І ти вже провів його? Це ж далеко.
Ні,— з гідністю відповів Філько. — Навіщо я його проводжатиму, адже він ночуватиме поблизу нашого табору, біля річки! Я викупався за Великим камінням і пішов шукати тебе. Я чув, як ти голосно співала.
Дівчинка глянула на нього і засміялась. А Фількове смугляве обличчя потемніло ще більше.
Але якщо ти нікуди не поспішаєш, — сказав він, — то постіймо трохи тут. Я почастую тебе мурашиним соком.
Ти вже частував мене вранці сирою рибою.
Так, але то була риба, а це вже зовсім інше. Покуштуй! — сказав Філько і встромив гілку в самісіньку середину мурашиної купи.
І, схилившись разом над нею, вони почекали, аж поки тоненьку обчищену гілку обліпили мурашки. Тоді Філько струсив мурах, злегенька вдаривши гілкою по кедру, і показав її Тані. На блискучій заболоні було видно краплі мурашиної кислоти. Хлопчик лизнув гілку і дав покуштувати Тані. Вона також лизнула і сказала:
Це дуже смачно. Я завжди любила мурашиний сік.
Дівчинка пішла далі, а Філько простував з нею поряд, не відстаючи ні на крок.
Обоє мовчали. Таня — тому, що любила думати про все потроху і замовкала щоразу, коли входила в цей мовчазний ліс. А Філько не хотів розмовляти про таку дрібницю, як мурашиний сік. Адже це був тільки сік, який Таня могла добувати й сама.
Так вони минули просіку, не сказавши одне одному жодного слова, і вийшли на протилежний схил гори. І тут, зовсім близько, під кам'яним урвищем, знову-таки біля тієї річки, яка невтомно поспішала до моря, побачили свій табір — просторі намети, що вишикувалися на галявині.
З табору долинав шум. Дорослі, мабуть, уже поїхали, і гомоніли тільки діти. Але їхні голоси були такі гучні, що тут, нагорі, серед мовчання сірого зморшкуватого каміння, Тані здалося, ніби десь далеко гуде і хитається ліс.
А там, либонь, уже збираються на лінійку, — сказала вона. — Тобі, Філько, краще повернутися б до табору раніше за мене, а то глузуватимуть, що ми так часто приходимо разом.
"Оцього їй не варто було казати", — засмучено подумав Філько.
І, вхопившись за чіпкий кущ, який звисав над урвищем, хлопчик стрибнув униз на стежку так далеко, що Тані стало страшно.
Але він не розбився. І Таня кинулася бігти іншою стежкою, між невисоких сосон, які криво росли на камінні…
Стежка вивела її на дорогу, що, ніби річка, виринула з лісу і, мов річка, блиснула їй в очі камінням і щебенем та ще прошуміла довгим автобусом, у якому було повно людей.
Це дорослі їхали з табору в місто.
Автобус промчав мимо. Та дівчинка не провела поглядом його колеса, не глянула у його вікна: вона знала, що нікого з рідних там не побачить.
Таня перетнула дорогу і вбігла в табір, легко перестрибуючи через купини й канави.
Діти зустріли її криком. Прапорець на жердині пролопотів в обличчя. Вона стала в свій ряд, поклавши квіти на землю.
Вожатий Костя посварився на неї очима і сказав:
Таню Сабанєєва, на лінійку треба приходити вчасно. Струнко! Пра-во-руч рівняйсь! Відчувайте ліктем сусіда.
Таня ширше розсунула лікті, подумала: "Добре, коли в тебе друзі праворуч. Добре, якщо вони й ліворуч. Добре, якщо вони й там і тут".