Л i д а. Може, щось надумав купити.
П е т р о. Недiля, магазини зачиненi.
Л i д а. Не дитина, не заблукає.
П е т р о. Пора б уже й прийти.
Л i д а. Почекаємо. Гадаю, на обiд повернеться.
П е т р о. Лiдок, давай пройдемося перед обiдом.
Л i д а (пiдводиться). До автобусної зупинки.
П е т р о (усмiхнувся). Вгадала. Думаю, зустрiнемо тата.
Л i д а. При батьковi ти ще хлопчакуватiший. Ходiмо, мiй хлопчику.
Виходять. Заходять Платон i Вiля.
В i л я. Оно вашi кудись пiшли.
П л а т о н. Мабуть, на зупинку мене стрiчати.
В i л я. Побачать таксi, догадаються, що ви приїхали. Дивiться, вже повернулися. Пiду. Бо й менi дiстанеться.
П л а т о н. Гадаєш, нiчого не вийде?
В i л я. Якби навiть знали, що завтра та мiсцина провалиться або там вибухне вулкан, все одно будуватимуть, бо є пiдпис, є резолюцiя, є постанова...
П л а т о н. Навiщо перебiльшуєш?
В i л я. Для кращого сприйняття.
П л а т о н. Якi ж то господарi?
В i л я. Всi вони чиїсь сини, чиїсь онуки... Добра i здоров'я, Платоне Микитовичу. (Виходить).
Заходять Лiда i Петро.
Л i д а (глянула на годинник). Без десяти третя.
П л а т о н. Я вчора замiтив, що ви о третiй обiдаєте, ну й старався не запiзнитися.
Л i д а. У мене все готове, навiть вареники з медом. Хто забажає, можна й з сметаною. (Iде в хату).
П л а т о н. Поговоримо, Петре, поки Лiда приготує.
П е т р о. Де ви були?
П л а т о н. На Качаловськiй.
Пауза.
П е т р о. Вiля возив?
П л а т о н. Я його... Вiн менi за провiдника був.
П е т р о. Воно вам треба?
П л а т о н. Колись малим ти просився: "Поведiть, тату, на завод, покажiть, що ви там робите". I я водив тебе. А тепер захотiлося подивитися, що син робить.
П е т р о. Не тiльки я...
П л а т о н. I ти.
П е т р о. Державна комiсiя...
П л а т о н. Державна!
П е т р о. Вiля вас потягнув! Хлопчик хоче чужими зубами мене вкусити.
П л а т о н. На Качаловськiй уже екскаватори морди позадирали.
П е т р о. Ви приїхали до нас на пару днiв у гостi... То вже коли й вести мову, то про своє, про наше... Я все думаю, як Павлик...
П л а т о н. Я теж думаю. (Пауза). А ти, Петре, жив би в такому будинку, як на Качаловськiй?
П е т р о. Припекло — жив би...
Видно, приховує роздратування. В цей час непомiтно входить Лiда, сiдає на стiлець, слухає розмову.
Щоб покiнчити... давайте зараз вiдповiм на всi питання, пов'язанi з цим будинком, точнiше — з його будiвництвом.
П л а т о н. Так би й давно — поговоримо, синку. Ти ж розумний хлопець.
П е т р о. Слухаю, тату.
П л а т о н. Ти теж пiдписувався, що там можна будувати?
П е т р о (посмiхнувся). Пiдписувався.
П л а т о н. Така посада в тебе?
П е т р о. Така.
П л а т о н. А коли б твого пiдпису не було, строїли б чи нi?
П е т р о (завагався). Може, й нi. (Посмiхнувся). Питань у прокурора бiльше немає?
П л а т о н. Є. А чому все-таки пiдписав?
П е т р о. Усе не так просто, як ви думаєте... Ну, як вам сказати... Якби збудували десь подалi — зв'язати його з комунiкацiями коштувало б дорожче, довше тяглося б саме будiвництво. А тут ми вкладаємося в строк. I потiм — цей будинок, так би мовити, прикрасить, увiнчає Качаловську вулицю. Вимальовується певний ансамбль...
П л а т о н. Але ж сотнi людей трудом заробили, чекають на квартиру, на свiй куток, затишок... Квартира не готель — приїхав, поїхав. Там будуть народжуватися, життя проживати, вмирати. А ви: "комунiкацiї", "план", "увiнчати Качаловську".
П е т р о. Живуть, умирають — далеко, тату, заглядаєте.
П л а т о н. Завод гуде. За п'ять рокiв мiст, машини задимлять, заревуть...
П е т р о. Мiст буде за п'ять рокiв. Про нього мало хто й знає.
П л а т о н. I за п'ять рокiв мешканцi поскаржаться, почнуть розбиратися, а там i твiй пiдпис, Петре. I скажуть: совiстi в нього не було, i з роботи наженуть, i все — шкереберть.
П е т р о. Тату! (Пояснює тоном учителя). За п'ять рокiв я, може, й не працюватиму тут, переведуть на iншу роботу. За п'ять рокiв кому захочеться повертатися до будiвництва? А коли й розглядатимуть, то в крайньому випадку — догана. Ось так! (Пауза). Лiдо, ми закiнчили державну розмову. Можна обiдати. Я, тату, дiстав чеське пиво. Спецiально для вас, я пам'ятаю нашi обiди з пивом, раз на тиждень. У вас залишився той кухоль череп'яний, не побили?
П л а т о н. Цiлий.
П е т р о. Пиво з тараночкою — вищий делiкатес!
П л а т о н. Петре, скажи, ти любиш свою землю, людей своїх, державу свою?
П е т р о (спалахнув, тихо). Тiльки вам я прощаю такi запитання!
П л а т о н. Любиш, iнакше й немислимо. (Пауза). А знаєш, хто найбiльше шкоди приносить землi нашiй, людям, державi нашiй? Маленькi временщики!
П е т р о. До чого я тут?
П л а т о н. До того! У тобi теж временщик обiзвався... За п'ять рокiв, мовляв, може, мене на цiй роботi й не буде. Мовляв, iнший буде вiдповiдати — ось i вся фiлософiя временщика. Наробить, напакостить, наплутає, грядку свою споганить, потiм на iншу роботу сам пiде або перекинуть... I сухим з води! За кожен рiк, за кожен мiсяць, за кожну годину своєї роботи — вiдповiдай! Помреш, i тодi пам'ять про тебе вiдповiсть за дiла твої. Iнакше немислимо... (Пауза). Кажеш, у крайньому разi — догана. Отi догани в печiнках народних вiдболюють!... Догани! Всi догани, винесенi в країнi, можна в один сейф зiбрати! Чуєш, в один сейф! А бракованi будiвлi, заводи, знищенi рiки, тисячi машин та на мiльярди бракованого ганчiр'я... Це ж тi самi догани, їх не сховаєш у сейф. (Посмiхнувся). I не побачиш її на чоловiковi! Хоч би її, як гирю, на. шию чiпляли, сучi сини, аби поперек трiщав вiд неї! Ось так, мiй сину...
П е т р о. Послухати вас, за кожну дрiбницю — суд?
П л а т о н. Труд людський цiнувати треба, як свiй! Людину цiнувати й себе!
Лiда приносить пиво, наливає його в бокали, подає Петровi й Платоновi.
"Жильцi"... А можна сказати, тi, що податок платили, щоб в iнститутах учити вас... вивчили, а ви їм на Качаловськiй...
Л i д а. Випийте, оратори.
П е т р о. Я аудиторiя, а тато оратор.
П л а т о н. Є такi, синку, що мене по-всякому прозивають: i "жмикрут", i "користолюбець", i "скнара"... нехай собi. Iнодi побачиш: труби валяються поржавiлi, купа цементу пiд дощем пропала... I менi жаль, повiр, як свого, аж у грудях пече... Бо воно таки наше... спiльне... Держава в нас така! Хочемо жити добре. Вiд заводу аж до соломинки, до гвiздочка, до кирпичинки — все берегти треба! Скупими бути! А не розкрадниками i байдужниками! Скупими!!! Iнакше i немислимо!