— Гре-грек-ки — на-найвірніші в світі роби! — сказав, підійшовши до нього, людянин Мах, бо теж якоюсь мірою почував себе винним у завданій своїм друзям шкоді. Так вони й стояли, поки до них підступив дружинник з молодшої дружини полянського княжича Рядивоя.
— Тебе шукає Нехота, — сказав він Махові й повів кудись понад берегом, де лежали покотом жовті, й сині, й зелені, й червоні трупи, людські, конячі і верблюдячі. Віслюків було дуже мало, певно, Дарій усіх пожертвував, утікаючи з-за Смотрича й Данастру.
Віддалік чималої купи втоплеників Мах побачив єгиптянина. Нехо, який сидів навпочіпки, підвівся й кивнув до Маха, а сам відійшов. Мах збентежено роззирнувся. В березі ходило чимало сіверських, руських та інших воїв, які роздивлялись персіян, що знайшли смерть у хвилях Дунаю й були з відразою викинуті ним на берег. Дехто знімав з мерців бронзові пояси та череси, інші шукали між трупами зброї й, повертівши в руках, кидали назад або ж забирали з собою, треті просто дивилися, бо найприємніше дивитись на ворога, коли він мертвий.
Біля ніг у Маха, некліпно втупившись у нього, лежав старезний, висохлий і зчорнілий дід, його рідний батько, колишній цар могутньої Людії й колишній роб трьох перських царів. Його знайшли руські дружинники, блукаючи серед завалів труп'я, й, оскільки він був єдиний живий серед тисяч мертвих, чутка про нього покотилася берегом і дійшла до Нехо.
— Споможи встати… — ледве чутно проказав людянською мовою Крес, і син насилу зрозумів його й нахилився. Руки в нього тремтіли, коли почав підводити старого. Старий зімлів і впав горілиць, але швидко спритомнів. Так вони сиділи, не дивлячись один на одного, тоді Крес промовив: — Бач, зустрілися знову… а я не маю чого й сказати тобі…
Маха душили сльози, й він тільки закивав темною бородою.
— Де мій ціпок? — спитав Крес і кволо роззирнувся. Мах теж поглянув туди й сюди, та ціпка ніде не побачив. — Дай он… — Старий показав очима на довгий, удвічі переламаний перський спис, що виглядав з-під утопленика, примитий піском. Син приніс того списа, батько ледве вибрався по ратищі вгору й зіп'явся на ноги. Крізь подерту грецьку туніку було видно його повипинані ребра в синцях і саднах, певно, потовкли люди й коні, ринувши до Дунаю.
— Вчини мені обмивання, — сказав він, хитаючись на переламаному списі. — Вода Дунаю священна… Людяни прийшли в Азію з Дунаю…
Він похитнувся, й Мах ледве втримав його, тоді пішов у берег, забрів на глибоке, де не було трупів, узяв у пригорщі води, вийшов і злив батькові на скуйовджену голову. Вода стікала по щоках і бороді. Мах провів йому мокрими долонями по чолі й розшарпаних грудях, і Крес похитав до берега, судомно спираючись на переламане ратище, що нагадувало якийсь небачений досі жерцівський тирс.
— Поможи, — сказав старий, ступивши в воду. Під берегом стояв довгий пліт чи то з поруйнованого грецького мосту, чи з-поміж отих, що ними припливла сюди рать Люта Пугачича майже місяць тому. Мах підсобив старому вилізти на слизьке колоддя; посередині довжелезного плоту, що невідомо як тримався впоперек течії, Крес ісповз по ратищі списа й сів скарлючений. — А ти йди… Йди, — повторив він, бачачи, як син тупцяє й не зважується відійти. — Не маю чим тебе й поблагословити…
Мах не знав, що він каже не про золото чи інший дарунок, який заведено давати на прощання, а про слова, яких отець не мав, розгубивши на довгій дорозі свого неймовірного життя. Й він теж не мав чого сказати вітцеві, ба й одчувся, що коли мовить бодай одне слово, то воно буде останнім, і кумири знов одберуть у нього сей дар, який, утім, так і не придавсь йому ніколи. Він, ковзаючись, поплентав з плоту до берега й ішов, аж поки натрапив на єгиптянина. Нехо спинив його й повернув обличчям до Дунаю.
Крес поволі, сидячи, підповзав боком на край плоту, й коли підповз, опустив обидві ноги в холодну жовтаву воду священної річки, тоді кинув удвічі переламаний і зігнутий спис, набрав у жменю води й ще раз обмив нею обличчя. Тоді спробував обернутися назад, але заклякле, виснажене довгими літами, голодом і ранами тіло не гнулося, й він, розгойдавши воду, пірнув і більше не виринув.
Священна річка, яка колись дала життя племені людян, забрала їхнього останнього царя, й Мах, дрібно пересмикнувшись, подумав, що, може, се й було тим словом чи дарунком, якого не знайшов отець, бо людина мусить жити там, де народилися й жили її прадіди й прадіди прадідів, інакше й природа, й кумири візьмуть назад те, що належить тільки їм, а людині дарується.
Розділ 23
Клопотів було багато, й жупан древлянський Боримисл розпустив полки аж по першому снігопаді, який сього літа збігся з Корочуном і Колядою. Але й розпустив не всі, бо Дарій залишив свого найпершого воєводу Багабухшу по сей бік Боспору, в Європі.
Дійшовши тоді до Дунаю, військо спочивало після виснаги добру сідмицю, й усі перші дні вої одно скидали огидні попухлі трупи в Дунай.
Князь Лютибор Пугачич пригнав на сю справу своїх сіверян, ходив оддалік пагорками й примовляв:
— Нехай позирить на витязів! Нехай позирить!..
Він казав про Дарія, що десь-то вже підходив до Боспору. Дунай упадав у море, море ж виливалося далі через Боспор, і перському шахові, злостиво думав Лют Пугачич, буде солодко побачити стількох своїх ратників, що не схотіли лишатися на чужині й подалися, хто як міг, услід своєму повелителеві.
Втікаючи, перси не тільки йшли мостом, вузенькою стрічкою докупи позчіплюваних плотів, бо так мали б іти цілий тиждень, а кинулися юрмою в каламутні після дощів хвилі Дунаю. Плавати мало хто вмів, тому перси хапали плоти й колоди, бралися коням за хвости і без вагань заходили в холодну річку, бо позаду на них сунуло ще страшніше: певна й невідворотна смерть од скіфських сулиць, мечів і стріл. У тисняві й розпачливому поспіху було передавлено й перетоплено десятки тисяч навіть таких, що вміли плавати, не кажучи вже про нетям. На березі й по всій дорозі лишалися завали всякого мотлоху й переможці ходили та розважалися, стягаючи до величезних багать колеса, полудрабки й вози, всіляке ратне начиння й одіж, бо в них лишився перський дух, і було просто приємно стягати все те до вогню й пускати з димом.