Дар'явауш зустрів їх гідним мовчанням. Він не бачив обох своїх найближчих помічників майже від самого початку сьогоднішньої жахливої січі й тепер мимоволі порівнював і їх, і себе. Все змінилося й помінялось місцями, хоч сі двоє мовби й поводилися тихіше, ніж можна було сподіватись, а він дивився на них із найспокійнішою й найзневажливішою посмішкою, до якої тільки зміг себе примусити.
Та варто було Багабухші мовити слово, як той посміх станув і випарувався. Багабухша кивнув, переваживши його довгим цупким поглядом:
— Програв ти війну, Дар'явауше!
Й Дар'явауш із жахом відчув, який у нього нікчемний і благальний голос, коли він сказав:
— І Куруш, і син його Камбіс програвали, та й не по разу, а я ж уперше… Й до того, ще не відомо, як завтра…
— Відомо! — гримнув Багабухша, й се вже доконало Дар'явауша. Ще ніхто не насмілювався так гримати на перського царя, царя царів, шахиншаха, й він зрозумів, що то вже край, коли не щось більше.
Таке вже було, та Дар'явауш майже забув про той далекий день у далекій звідси столиці, коли один з Великої Шістки, Віндафрена, кинувся на нього з мечем. Сі двоє тепер мечів не діставали, та від того Дар'яваушеві не легшало. Він сів на своєму царському столі якось боком, незручно перехнябившись, мов на чужому місці, й спитав те, чого й геть не мусив би питати, бо кумири, перш ніж одібрати в людини життя, позбавляють її розуму страхом.
— Речуть, ніби син твій… повернувся, — сказав він, силкуючись бодай усміхом прикрити свою розгубу, та й усміх вийшов жалюгідно-запопадливий.
Багабухша жорстко глянув на нього:
— Я його не бачив.
— Од того тобі легше не стане, — вперше втрутивсь у розмову Гаубарува, тоді підійшов і простяг цареві вузенький покручений ремінчик із вузликами: — Лічити вмієш?
— Умію, — покірливо відповів Дар'явауш. — Іще п'ять днів?!
На ремінці було п'ять вузликів, і Гаубарува рипуче засміявся:
— Не ще, а вже: вже п'ять днів минуло, відколи мосту нема.
Дар'явауш безтямно крутив у руках смужку сириці й думав, що все в світі змінюється: й бажання, й уяви, й мірило везінь і програшів. Ще зовсім недавно він уважав за найбільше нещастя, що скіфи втікають від нього й не стають до раті. Тепер же б мався за найщасливішу людину, коли б усе лишилось, як було раніш, якби він так і не зміг наздогнати сих тричі проклятих скіфів і з гідністю повернувся б мостом через Істр у Фракію, а звідти й на той бік Боспору. Та про се вже годі було й мріяти, бо сьогодні скіфи його розбили, взавтра доб'ють.
— А що порадять мені мої найперші вельможі? — благально подивився на них Дар'явауш, але вони теж не знали відповіді, бо над усе боялися світанку нового дня. В дверях намету майнуло жовте обличчя євнуха з на бік причепленою бородою. Мітробатеш перелякано дивився й на царя, й на перших вельможів, і вони теж дивилися на нього та не бачили, й старійший царський євнух не наваживсь обізватися й зник.
Дар'явауш спробував узяти себе в руки й виважити становище, в якому опинявся вже вдруге. Гаубарува й Багабухша були теж перелякані, як і він сам, і се лишилось єдиною ниткою, що їх в'язала докупи. Значить, не все втрачено й лише від нього залежатиме, куди підуть дальші події й куди його заведуть. Повз царський намет у повній темряві рухалася густа валка комонців. Сей звук уже давно бентежив царя, та він лише тепер звернув на нього увагу й спитав Багабухшу, що се.
Воєвода комонного перського війська роздратовано відмахнувся, та зрештою відповів:
— Зводжу до гурту всіх комонців. — І підозріло глянув на царя, мовби все те ще мало для нього значення.
— Що думаєш робити? — спитав Гаубарува й уперше витяг свою бороду, яка й досі була закутана полами гаптованого каптана. Й не його слова, а саме сей рух уселив надію в зболене й змалене цареве серце, бо коли старий вельміж діставав бороду й розгладжував її, се означало, що збирається розмовляти з шахиншахом, й, отже, не все, далеко не все ще втрачено.
— Завтра я сам поведу свою рать! — проказав цар над царями, й сі слова додали йому ще більшої впевненості, він випростався на своєму столі й знову став схожий на того Дар'явауша, до якого всі вже були звикли за роки його царювання. Гаубарува провів долонею по бороді раз, і вдруге, й утретє, й Дар'янауш бачив, що старий вагається й що головним заводієм лишився Багабухша. Але між Багабухшею й ним, шахиншахом, стояв образ безносого Зопіра, й через сей мур вони ніколи не змогли б розмовляти спокійно й розважливо. Багабухша мовив, що ще не бачив свого сина, й шах не знав, як розуміти сі його слова.
Й головне — не знав, за що молити кумирів: чи за повернення Зопіра, чи за його смерть, бо й се, й те було однаково небезпечним. Лишалося благати Ахурамазду, щоб якнайдовше не подавав вістей про Багабухшиного сина, й Дар'явауш подумки врочисто офірував наймогутнішому й найдобрішому з-поміж перських кумирів таку жертву, якої ще ніхто й ніколи не офірував.
— Тисячу биків угодованих! — сказав Ахурамазді цар над царями, тоді, зваживши, докинув ще: — Й п'ятсот телиць неспарованих!
Такої жертви не приносив кумирам навіть Куруш, і се впокоїло Дар'явауша, й він аж тепер устав і вийшов, щоб поглянути на комонну рать, яка й досі рухалась у повній темряві. Його здивувало, чому вої йдуть не в бік скіфів, а взворот, і він спитав про се Багабухшу. Той знову гримнув на царя:
— Якщо надумаєшся стати перед військом, то ставай швидше: першим утечеш!
Дар'явауш спробував переважити воєводу поглядом, як робив се безліч разів раніше. Тоді воєвода не витримував і схиляв зір додолу, тепер же стояв і майже люто дивився на царя царів. А коні за наметом уже відгуркотіли — полк виявився зовсім нужденний, і Дар'явауш зітхнув, бо з комонними скіфами пішаки не могли битись — у сьому він пересвідчивсь і сьогодні, й раніше, особливо сьогодні, коли вдвічі менший загін скіфських вершників не тільки впирався перським комонцям, а й турляв їх у річку й топтав копитами. Й оті їхні стріли, подумав Дар'явауш, згадавши жалючі гарпунчики з дарунку скіфського царя. Йому згадалося щось нове, й він одразу заперечив Багабухші, бо мусив бодай у чомусь виказати свою перевагу й своє становище: