Дорогою падали бранці від спеки та виснаження. Татари добивали їх, прохромлюючи груди ятаганами. Живі дивилися на те видовище з жахом та люттю — безсилі, прибиті, роз'єднані.
Лише Грицько стояв у такі хвилини незворушно, дивився десь у степи, в блакитну далечінь, ніби сподівався, що звідти прийде воля...
І Гордій не витримав. Він злісно просичав, кусаючи губи:
— Ти камінь, Грицьку. Ти не людина... Тебе не зворушить навіть смерть матері... У тебе серця нема...
Підкова глянув на товариша, і Гордій здригнувся — безодня муки хлюпнула з очей побратима їдучою хвилею. Хлюпнула і закрилася.
— Ех, побратиме, — прошепотів Підкова, тужливо похитуючи головою. — Що нам з стогону? Чи не досить плачуть діти та жінки? Чи не занадто радощів ворогам з наших мук? Серце моє розтерзане... та не бачитимуть того невірні. Зась їм до того... А ще я спокійний, брате, бо відчув, що треба пройти людині і Чорний шлях... Неодмінно...
— Не збагну, — понуро озвався Гордій.
— Збагнеш колись. Гарно співати пісень про невольників. Вийти під зорі, залицятися до дівчат, милуватися... а між любощами затягти сумненької думи, як у муках конають вкраїнські дівчата і хлопці у хурдигах турецьких...
— Що ти кажеш, брате?
— А хіба не так? Співати гарно... гірко знати неволю... Та треба, коли хочеш знати життя. Не звідаєш рабства — мука вкраїнська буде для тебе піснею... А звідаєш — стане раною серця... Тоді й шабля погострішає, рука зміцніє...
— Де там, — похилив голову Гордій. — Згниємо в неволі... та й по всьому...
— Темна доля. Не знати, хто де ляже... Попереду — ой як багато ще шляхів, брате. Лише вижити, вижити... Мрію ще повернутися на Вкраїну, вірю в те... Лише не дай, брате, щоб жура з'їла тебе. — То страшніше, ніж ржа для заліза. Роздивлятися треба, мо', втечемо десь...
Заворушився караван, закричали татари, заіржали коні. Знову в нескінченний тяжкий похід. Та повеселів Гордій. Побратимові слова запали в душу, заронили надію...
Орда з ясиром підійшла до Дніпра. На плотах татари переправили полонених у лівобережні плавні, самі з кіньми перебиралися самотужки, тримаючись за повід.
Дихнув гарячий південний вітер.
Пожовкли трави.
В сивому мареві клубочилися хмаринки, мріліїся сині гори, шпилі химерних будівель.
— Крим, — шепотіли бувалі люди. — То віковий проклятий базар. Скільки людей наших поїв, проковтнув...
Біля Перекопу Гордія й Грицька зв'язали подвійним ремінням, а сусіда їхнього — односельчанина Василининого — вивільнили від сириці, лишивши, однак, аркан на шиї. Підкова люто позирав на нього, дихав вовком, плювався.
— Юда. Підслухав щось, продався...
Зрадник одвертав обличчя, глухо бубонів:
— У кого сила — у того правда...
— Все 'дно здохнеш у неволі, пес проклятий, — не вгавав Грицько. — Адже аркана не зняли з шиї...
— Зате руки вільні, — криво посміхався сусіда. — Маю хоч крихту волі. А ти лайся, лайся, я все те запам'ятаю... Грицько скрипів зубами, шепотів побратимові:
— Витерпимо, все витерпимо... Хоч ї тяжко бачити зраду рідних людей, проте й таке знати варто. Щоб не дурити самих себе. Головне, брате, не розлучатися. Аби разом нас узяли, а там — щось придумаємо... Вічної туги нема, довічної неволі — теж нема...
МОРЕ
Побратимів купив поважний турецький крамар для своєї галери-каторги. Він довго мацав їхні м'язи, плечі, заглядав у рота, невдоволено бубонів:
— Худі, хирляві, слабосилі...
— Дорога, — розводив руками татарин, байдуже спльовуючи тютюнову жуйку. — Погодуєш день-два, оклигають...
— Не для годівлі беру, — повчально сказав турок, — для діла... Три гяури здохло в дорозі, треба свіжих. Ну, аллах милостивий, беру цих...
Окрім побратимів, на галеру потрапив ще й зрадник, якого було звати Ониськом. Він в'юнився ласкою довкола нового господаря, улесливо зазираючи йому в очі, щось шепотів на вухо.
— Нашими душами торгує, гадюка, — понуро сказав Грицько товаришеві, — гаразд, хай начувається...
Крамар штовхнув ногою Ониська, той упав на коліна, усміхнувся солодко, ніби отримав якісь ласощі.
— Маю одного наглядача, — буркнув зневажливо турок, холодно бликнувши на зрадника. — Як шайтан вхопить його — тоді заміню тобою. А поки що греби разом зі всіма. Та прислухайся. Щось почуєш — скажи мені. Або Кесиму-наглядачу. Земляк ваш, вірний слуга мій...
— Скажу, скажу, — бурмотів Оннсько, прикладаючи руки до грудей. Очі в нього сльозилися від утіхи, щоки горіли бурячковим рум'янцем. — Усе скажу, душу свою загублю... Вірним слугою буду...
— Гнида паскудна, — зітхнув Підкова, одвертаючись. — Гидко дивитися на людину. Що робить з підлої душі страх? Ще з тиждень тому поважний гречкосій був. Веселився, як усі, сміявся, як люди, співав наших пісень, здоровив тебе і Василину...
— Бо жити, жити хочу, — тремтячим шепотом озвався Онисько, хлипаючи від сорому, люті та гніву. — Неохота здохнути під канчуками і сонечка божого не бачити... Хоч день, та мій...
— Сонечко зрадникові розпеченою сковородою стане, — нахмурився Підкова. —Так і знай. Юдині срібняки пекучі...
Їх одвели до моря. Гордій поглядав на татарські саклі, на покручені кам'янисті вулички Кафи. Ще так недавно... здається, що вчора... Він гасав отут разом з товаришами, вимахуючи шаблюкою, і нажахані татари пали ниць перед грізною козацькою силою, і багряне полум'я підіймало небо на вогняних списах, провіщаючи.ґвалтівникам неминучу розплату. Весело співали молотки в руках ковалів, розбиваючи кайдани, задихалися від щастя змучені невільники, поспішали до чайок, щоб покинути хутчіш прокляту землю сліз і горя. А нині... снує мимо них барвиста юрма, байдуже поглядають на бранців татари, турки... лише українки-невільниці виглядають з-за кам'яниць, що огороджують виноградники, крадькома витирають сльози — ті палючі знаки туги й суму.
Море було тихе, ласкаве, як дитя.
Галера спала на воді, ліниво похитуючи веслами, схожа на велетенську багатоніжку. Невільники, прикуті до лавок, дрімали, схиливши голови один до одного. Крамар з бранцями зійшов по трапу на борт. Почувся пронизливий крик. Невільники заворушилися, загомоніли.
— Кесим! Кесим! — загукав крамар. — Маєш заміну тим здохлим гяурам. Посади, прикуй. Вирушаємо в путь...