щоб знав, щоб навіки запам'ятав. Хто стає побратимом — той і душу, і тіло кладе за друга свого...
Та хлопчині не треба було казати — він уже давно зачаровано стежив за козаками, за кожним їхнім рухом, прислухався до кожного слова. Він виріс у глухому хуторі на Волині і ніколи не бачив запорожців, лише чув про них казки та легенди від покійної бабусі. А тепер ці казкові лицарі ожили перед ним, з'явилися в плоті, як усі інші люди. І здавалися вони йому близькими, щирими, простими, а це робило їх ще привабливішими.
Тим часом Грицько налив у келих густого червоного вина. Потім вони з Гордієм з'єднали руки, і гостре лезо шаблі майнуло в руці Підкови. Багряний струмочок полився в темну рідину. Козаки обнялися, припали вустами до чаші і дружно вихилили її. Потім міцно поцілувалися.
Кобзар сплакнув, усміхаючись, розгладив довгі сиві вуса.
— Хай Бог благословить ваше братерство, лицарі ясні!..
— Випийте й ви, батьку, — сказав Грицько, наливаючи в келих вина. — Щоб краще співалося...
— Вип'ю залюбки, — розчулено відгукнувся дід. — Дай Боже, щоб довіку не пропало на нашій землі товариство тапобратимство. Хай пошле вам доля козацька щастя військового, бою побідного! А як смерті, — то смерті лицарської!
— Спаси біг, батьку, — сказали побратими.
ДІВЧИНА
Попрощалися козаки з кобзарем. Він рушив до Дніпра, вони — до Росі. Мав справу Підкова у Богуславі, треба було одвідати старого отамана, який доживав віку у невеликій світлиці над річкою, бавлячись садівництвом та пасікою. Вирішили побратими погуляти кілька днів у містечку, а опісля повернутися до Хортиці.
Понад дорогою з'явилися вістові вежі. На них чатували козаки, пильно вдивляючись в обрій — чи не з'явиться знак зловісний, чи не посуне чорна хмара з Дикого Поля.
Кам'янистим шляхом під'їхали козаки до Росі. Погуляли, доки переїхав на цей бік з великим дубом перевізник — кряжистий волохатий дід. Скупо привітавшись, він звів козацьких коней до води, розмістив у просторому дубі.
Сам став на кормі, суворо проказав:
— Гребіть, хлопці...
Козаки взялися за грубі весла. Дуб захитався на прозорій течії Росі, швидко поплив навскіс, до протилежного берега. Дід вправно обминав скелі, прямуючи до великого гурту людей, що зібрався на березі. Звідти чулося ревище худоби, іржання коней, пісні п'яних, галас перекупок.
Не встигли побратими зійти з дуба та звести коней, як на них напала молода чорнява циганка. Схопила за руку Гордія, обпекла його жагучим поглядом і все примовляла:
— Не пожалій червінця, вродливий козаче, — всю правду скажу, нічого не приховаю!
— Знаю, знаю правду, гарна циганко, — одбивався Гордій від неї. — Впаду десь у Дикому Полі під шаблюкою татарською — яка ж іще доля козацька?..
— Ой ні, такої легкої смерті не судилося тобі, — гаряче заперечила циганка, зазираючи в очі козакові. — Довго житимеш, до самої смерті житимеш!.
— Спасибі твоєму дідові, — засміявся Грицько Підкова, — всякий собака живе до самої смерті! А коли вона прийде — смерть? Ось про що скажи моєму побратимові, циганко!
— Не скоро, не скоро, козаче, — усміхнулася лукаво циганка, — ще матимеш ти дружину хорошу, діток багато. Вони й поховають тебе, як належиться доброму господареві. Не жалій червінця, гарний хлопче, ще одкрию тобі багато сумного, печального...
— Цур тобі! — скрикнув Грицько. — Платити за сум! Ми й без тебе знаємо, що лиха чортів син висипле на нас цілий міх!..
— Заплав заплачу, — сказав Гордій, — кажи, що судилося мені, гарна циганко...
— Один як палець лишився ти, козаче, — похитала головою циганка. — Всі пропали. І суджена твоя згинула, дівчина прегарна...
— Правда твоя, — зітхнув Гордій, похнюпившись. — Кажи далі...
— Та нехай не журиться серце твоє... Стрінеться тобі знову красна дівчина, зав'яже світ, полонить душу твою...
— Ой навряд...
— Не зарікайся, козаче. Доля темна. Та не принесе тобі інша суджена радощів ще довгі роки. Муку люту звідаєш ти, лихоліття небачене. Одначе — переживеш і щасливий будеш...
Зітхнув козак, похилив голову.
— Не щедра ж ти, циганко. Я щедріше плачу, ніж ти. Ну та гаразд, бери. Йди з Богом... Він кинув чератиця в руку гадалки, стрибнув на коня.
— Ідемо, Грицьку. Що там гадати. Не об'їдеш долі конем, не перестрибнеш. Яка чара судилася — таку вип'ємо...
Козаки вибралися з базару, в'їхали на вузеньку вуличку Богуслава...
Незабаром відшукали вони старого отамана. Зрадів прадавній козак, сплакнув від несподіванки, щиро пригощав любих гостей медами та наливками.
В бесіді тихій передав Грицько Підкова вість від кошогото отамана. Похизти'в сиву точюяу до столу дід козацький, за журився.
— Спробую, синку... Спробую погомоніти з братчиками в Києві... Та не віриться мені, щоб це сталося. Розкидані ми, роз'єднані... Прибиті чужинцями... Добрі вояки — та не для себе!
— Прокинемось, — гордо сказав Підкова — Сон колись та кінчається. Не буває вічного сну...
— Вічного сну не буває, — зітхнув старий козак, — та буває, що ворог у сні лицаря нищить! Ну, та сподіваймося на долю козацьку та па волю Божу! Пийте, діти, хай втішиться моя господиня, що орли запорозькі не погребували її гостиною!..
Три дні погуляли козаки в отамана. Спочили добре, одіспалися. І коні їхні напаслися на луках пахучих, широких.
Попрощалися з ласкавими господарями, рушили на південь. День їхали. Другий. На третій побачили невеликий лісок серед степу, а під ним — хутірець у долині. Десятків зо два хат чепурних, невеликий став, обсаджений плакучими вербами. І на шпилнку біля лісу — церковиця.
— Гарний хутір, — сказав Гордій. — Так і в нас було. Затишно, любо. Зупинимося тут, брате?
— Хіба на часину, — відказав Грицько. — Поспішати треба, ніколи розгулювати."
Обабіч дороги в житі з'явилася дівчина з коромислом на плечах. У двох кленових відеречках похлюпувала прозора вода. Дівчина побачила козаків, засоромлено зупинилася. Грицько Підкова схвально та привітно усміхнувся, кивнув:
— Помагайбі, дівчино хорошая, на все добре. Чом зупинилася, перейди дорогу вповні, хай нам пощастить!..
— Дай Боже й вам ясної долі, ласкаві козаченьки, — дзвінким голосом проказала дівчина, переходячи з відрами шлях.