— Нелюди, — гнівно сказав Явтух. — Вони спопелили твоє село, вбили матір, зарубали батька. Вони в полон повели твого... твого побратима Гордія. А ти кажеш — люди...
— Не знаю, — прошепотів Іванко, похиливши голову, — Не піднялася рука. Я думав...
— Що ти думав? — зневажливо запитав Діжа, обпалюючи хлопця вогнистим поглядом.
— Що козаки — не розбійники степові... Я слухав думи, сам співав їх. Я мріяв, що стану козаком. Бо козак — то охоронець народний, лицар.
— Лицар — не баба! — скрикнув Діжа палко. — Полоненого вбити — гріх! А випустити ворога, та ще й підглядача, то зрада! Слинько ти, а не лицар! Киями його, хлопці! Якби на Січі — засудили б на смерть! А ми — дамо двадцять київ!
— Та що ви, товариство? — захвилювався Явтух. — Як то можна — двадцять київ? Хлопчина молодий, як лозина. Не витримає, віддасть богові душу! Навіщо брати гріха на душу?
— Не витримає — його біда! Витримає — щасливий народився!
— Та що ви, справді! Двадцять київ — то багато. Йому ще треба в похід плисти, побратима рятувати!
— Де йому рятувати побратима з розвішаними соплями! — крикнув Діжа. — Пожалієш турка — сам загинеш! Там треба лицарів з кам'яними серцями! Злазь з коня, нічого базікати! Як, братчики?
— Згода! — крикнули козаки гуртом.
— Можна десять київ! — повагом сказав старий Метелиця. — Досить з нього. Бо одіб'ємо печінки, дуже він худорлявий...
— Ну, хай буде десять, — неохоче згодився Діжа. — Ну сам злізеш чи тебе стягти?
Іванко, похнюпившись, скочив з сідла, підійшов до вежі, обняв руками стовпа.
— Бийте! В'язати не треба. Витерплю...
ДОБРА ВІСТЬ
— Гей, братчики! — раптом озвався Метелиця, поглядаючи в бік Дніпра. — Чи не курінний ото їде?
— Він, — радо озвався Діжа, — Та ще й не сам, а з козаками, Чи не заміна?
— Ще рано...
— Мо', яка пригода...
До вежі наблизилося четверо вершників на чолі з кряжистим літнім курінним отаманом Ониськом Шулою. Він підняв руку, гаркнув:
— Пугу! Пугу!
— Козак з Лугу, — відгукнулися козаки. — Яким вітром, пане курінний?
— Низовим! Добрий вітер панове молодці? А що це тут у вас було? Гралися з татарвою?
— Та погралися трохи, — ліниво одвітив Діжа. — Почухали ребра бусурманам козацькими шаблями.
— Добре, діти, — сказав Шула. Він метнув гострий погляд на Іванка, який все ще стояв, обнявши руками стовпа. — А це що за кумедія? П'яний хлопчина, чи що? Чого це він підпирає вежу?
— Будемо бити киями, — пояснив Діжа. — Одпустив татарина. Вибив шаблю, а потім — пустив. Каже — пожалів. Ну ти ж, пане курінний, наші закони та звичаї знаєш...
— Смерть, — коротко кинув Шула.
— Отож-бо. А ми по-братерськи замінили киями. Дозволь, пане отамане, виконати наш присуд...
— Зажди...
Шула скочив з коня, передав повід Метелиці, підійшов до Іванка. Поклав важку руку на худеньке плече, глянув на ніжне юнацьке обличчя, на тонкий профіль.
— Молоде-зелене, — зітхнув курінний. — Ще й вус не пробився. Звідки родом?
— З-під Богуслава, — прошепотів Іванко.
— Як на Січ потрапив?
— З дядьком Явтухом. Рідню Татарва загубила, побратим — у полоні. Я пішов... щоб визволити його.
— Ех, юначе-козаче, — покивав головою курінний. — Я тебе добренько розумію. Чи ти гадаєш, кому з нас охота крівцю ворожу пускати? Чи не любіше нам було б землю орати, зерном ярим її засівати? Ой як хотілося б. Та нема для нас ні миру, ні волі. Розіп'ята Вкраїна ворогами проклятими. Та й багато їх, не перелічиш! Не жаліють вони нас, цідять кров християнську, ведуть на чужину людей, везуть добро наше. Хто скаже, скільки ще нам доведеться шаблю гостру в руці тримати? Пожалієш ворога — сам згинеш! Як стане ворог добрим сусідою—тоді ворожнечі кінець! Приймемо радо в новій світлиці, пригостимо, чим Бог послав, щиро привітаємо. А доки Вкраїна четвертована, закатована — не знатимуть лицарі січові жалю до ворога. Чи збагнув, хлопче?
— Збагнув, — прошепотів Іванко. — Хай б'ють братчики.
— Та й бити тебе нема по чому, — розвів руками курінний. — Але ж і звичаю ламати негоже.
— Товариство, я за нього кару прийму, — попросився Явтух, жалісливо осміхаючись. — Я його пестун, я й винен, коли що не так. Вибийте з мене киями зайве сало, коли вже вам нема терпцю попрацювати над чиєюсь спиною. Ну, як, братчики, згода?
— Дядечку Явтуше! — скрикнув Іванко злякано. — Як же це? Та що ви? Вони вам ребра потовчуть!
— Не потовчуть! — заспокоїв Явтух. — У мене сала на два пальці, як на кабанові добрячому. Хай попотіють, як дурні! А я — посміюся!
— Ну ставай, коли так, до стовпа, сучий сину, — підморгнув старий Метелиця. — Ми тебе випаримо!
— Заждіть, хлопці, — підняв руку курінний. — Я ж не сказав головного. Повернувся кошовий. Вчора була рада. Вирішено похід...
— Куди? — радісно скрикнув Діжа.
— Далеко, — загадково мовив курінний. — За море, братчики...
Іванко кинувся до Шули, схопив його за вузлувату шорстку руку.
— Мене! Мене щоб узяли! Батечку мій, братчику старший! Хочу добратися до землі проклятої, визволити побратима рідного. Бийте киями, карайте — тільки візьміте.
— Добре серце маєш, хлопче, — зворушено сказав курінний. — Хто за побратима готов іти на смерть — той недарма живе на світі. Візьму тебе, юначе-козаче! А ви, панове-молодці, вирушайте до Січі. Тут лишимо заміну...
— То будете бити чи ні? — весело озвався від стовпа Явтух, — А то в мене чогось спина свербить. Може, почухаєте?
Козаки зареготалися.
— Почухаємо його, хлопці! — гукнув Діжа, Хапаючи замашного вербового кийка. — Щоб знав, як слинька захищати. Тримайся, старий хріне, ми тобі зараз добавимо літ з двадцять!
Явтух, розвівши руками, почав слухняно скидати сорочку...
ДО МОРЯ
Серце Іванка, ніби туго нап'ята струна кобзи. Натисни дужче — і лопне. Радість, шалена надія і тиха тривога сповнюють його. Дядько Явтух поглядає на хлопця, усміхається лукаво.
— Щасливий? — шепоче він.
— Більше...
— І я, — киває головою Явтух. — Тепер не страшно й вмерти. В поході козацькому полягти — дай Боже! Послухай, Іванку, заграй на кобзі, звесели серце козацьке!
— Заграй, заграй! — почулися голоси.
Чайки гордо пливуть над глибиною дніпровською, ніби чорні лебеді. Тихо падають у воду козацькі весла, прозорими краплями стікає з них вода. Іванкові здається, що ті краплі — сльози народні, пролиті бранцями в неволі тяжкій. Тільки тепер ті сльози радісні, бо почули, напевне, серця замучені, почули зітхання далекого вкраїнського вітру, який несе на своєму крилі грізну відплату ворогам...