Ю. В. Шумському
Благородна тварина — дика коза.
Благородна i своію постаттю, коли, струнка й нiжна, стоїть вона серед кущiв лiщини або на зеленiй квiтучо-пахучiй галявинi лiсу нашого чарiвного чи коли, спустившись до Сули, до Росi, до Горинi, грацiозно нахилившись, студену воду п'і.
Благородна i в стрiмкому вихорiльотi, коли, налякана, не бiжить, а стелеться над чагарником, над кущами, чи помiж дубо-клено-ясенових стовбурiв...
А ще благороднiша вона тим, що через неї i завдяки їй можна виявити дуже несимпатичну породу роду людського, ту породу, що ганьбить почесне звання охотника — людини, якiй і назва браконьір. Браконьір — це, власне кажучи, людина тiльки зверху: в неї, коли починати знизу, — двi ноги, черево, груди, двi руки, писок, баньки, голова й кашкет або капелюха на головi.
У баньках (у людей цi штуки звуться — очi) нема нi радостi, нi суму, самi тiльки хитрощi. У людей очi дивляться, а баньки в браконьіра — бiгають.
Серця в браконьіра нема. Замiсть серця в нього торбочка з м'язiв. Торбочка ця в нього спецiально для того, щоб сильно дуже калататися, коли хтось тюкне.
Оце й і — браконьір.
Так ще раз кажемо, дика коза допомагаі виявляти серед людей отих вилюдкiв-браконьірiв, хоч i платить за це своїм життям.
Дику козу полювати заборонено.
Тiльки з особливого дозволу можна одстрiлювати певного часу самцiв-цапiв, а браконьіровi закон не писаний, вiн iде в лiс i винищуі i цапiв, i кiзочок, i маленьких козеняточок.
Нам нiколи не доводилося бачити браконьіра за його пiдлою роботою, але ми уявляімо собi, як може лупати вiн своїми баньками, коли кiзочка дивиться на нього своїми печальними-печальними, повними слiз очима i вмираі...
I яка школа, що її благородство не дозволяі їй плюнуть тому звiровi межи його баньки?!
Браконьїр — хитрюща бестiя.
Юрiй Васильович Шумський, чудесний артист i чудовий охотник, — дехто, примiром, каже, що вiн охотник кращий, нiж артист, дехто тої думки, що з нього, навпаки, артист далеко кращий, нiж охотник, а ми — такого погляду, що коли вiн такий охотник, як артист, то таки справдi вiн прекрасний охотник, — так Юрiй Васильович розповiв нам таку пригоду.
— Зайшов, — каже, — якось до мене земляк.
— Приїздiть, — просить, — та й приїздить до нас у Дзвонкове пополювати. А то чомусь увесь час в степах України охотитесь.
Зiбрались ми кумпанiію й поїхали. Поїхав, — каже Юрiй Васильович, — я й зо мною Платон Кречет, Галушка й дзвонар Квазимодський iз собору Паризької богоматерi. Приїхали ми у Дзвонкове, зупинилися в земляка, перекусили — й зразу в лiс. Тiльки-но в лiс увiйшли, коли це — бббах! — i недалечке. Ми туди. Зирк на галявинцi хтось бiля вбитої дикої кози вовтузиться. Я як крикну:
— Стiй!!
Ви ж самi розумiіте, що робиться з браконьіром, коли вiн почуі "стiй!" Це на нього так впливаі, як батiг на рисака. Вiн за козу i — в довгої. Ми за ним! Усi вчотирьох! Галушка з Квазимодським трохи вiдстали, а я та Кречет по п'ятах за ним. Прибiгаімо в село, помiтили в яку хату вiн ускочив. Убiгли й ми в його хату, ну, може, хвилин через три, як ускочив вiн.
— Де коза?питаімо.
— Яка коза?
— Дика коза, що ти в лiсi тiльки що вбив?
— Та я й у лiсi не був!
Жiнка його над колискою стоїть, нахилилася, дитину годуі.
— Люди добрi, — озвалася жiнка, — таж вiн iз хати нiкуди не виходив!
Ми шукать. I в печi, i на печi, i пiд полом, i в миснику, i за мисником, i в помийницi, i в дiжi, i в сiнях, i в комiрчинi — нема!
Ми й у коморi, i в хлiвi, i в свининцi, i пiд свининцем — нема! Пiдбiгли Галушка з дзвонарем Квазимодським, — та всi вчотирьох по всiх закутках, по всiх закапелках.
Облазили скрiзь, де можна, де й не можна — нема!
Увiйшли ми в хату, вiдпочили i знову до хазяїна:
— Де?
— Та чого ви, — каже, — до мене присiкались?! У лiсi я не був, нiякої я кози не вбивав!
Тодi я вже до нього ладиком:
— Слухай, — кажу, — чоловiче! На власнi ж очi всi ми бачили, що козу ти вбив, що з козою ти додому бiг i з козою в хату вскочив! Де вона, кажи!
— Та то ви помилилися! То, може, сусiда, а не я! Я вдома сидiв!
— Нi, — кажу, — не сусiда, а ти!
Та, вже ви знаіте, i злiсть мене бере, та й цiкавiсть розпинаі, де можна козу так заховати?! Ми ж усе облазили i не знайшли.
Тодi я йому кажу:
— Слухай, дядьку! Даю тобi слово, що нiкому нiчого не скажемо, нiчого тобi не буде, коза залишиться тобi, — скажи, де ти її так заховав, що ми знайти не можемо? Де?
Вiн довго думав та й каже:
— А нiчого не буде?
— Та нiчого! Слово даю!
Тодi вiн до жiнки:
— Покажи!
Жiнка його вiдхилилася вiд колиски:
— Ось вона! Я її груддю годую!
Пiдходимо: справдi, лежить у колисцi невеличка дика коза, над якою в скорбнiй матернiй позi весь час стояла браконьірова дружина.
— Отакi браконьіри! — закiнчив оповiдання Юрiй Васильович Шумський.
Хитрюща бестiя — браконьір. I шкiдлива бестiя — браконьір.
Та проте й з ним боротися можна.
Повертаючись одного разу з охоти, зайшов я по дорозi до давнього мого знайомого Максима Тудистрибни перепочити та молочком пiдкрiпитися.
Давно вже, рокiв чи не з п'ять, я Максима не бачив. Зайшов. У хатi сама Максимова жiнка.
— Драстуйте, — привiтався я.
— Драстуйте! Давненько вас не чуть!
— Занiколилося, — кажу. — А Максим же, — питаю, — де?
— В оборi пораіться. Зараз увiйде!
— Чи не можна, — питаю, — у вас молочка?
— Е! Молочка?! "Не видоїли бичка!" — вiдповiдаі Максимиха.
Здивувався я крiпко: така завжди привiтна жiнка i нате вам!
А вона до мене:
— Нема, — каже, — молочка! Коза корову з'їла!
— Як?
— А так! — каже.
Коли ось i Максим у хату.
Привiталися.
— Давненько, — кажу, — вас не бачив, Максиме! Мене робота не пускала, а ви ж у мiстi буваіте, чому не заходили? Ранiше було частенько навiдувались!
А жiнка од печi:
— Козу полював!
Я сиджу й нiчого не розумiю.
Максим махнув рукою:
— Та!
— Що таке, — питаю, — Максиме? Розкажiть!
— Три роки дику козу полював! — ще раз махнув вiн рукою.
— Три роки? Як це — "три роки"?
— А так.
— З рушницею?
— Та де там з рушницею!!
— Аз чим?
— З iзоляцiію.
Та й розповiв менi Максим таку iсторiю:
— Пiшов я з рушницею в лiс, може, думаю, де зайця пiднiму. Вийшов на личакову поляну, зирк! — а передо мною, ну, не далi, як до комори, стоять двi й дивляться на мене. Отут у мене як затiпаіться! Не витримав: приложився — ббах! — одна на мiсцi! А друга втекла! Я бiжу до неї i свiту пiд собою не бачу! Прибiг, здiймаю череска, путаю ноги! А руки тремтять, а ноги тремтять! Нiчого й не бачу, нiчого й не чую! Коли хтось по потилицi менi як шарахне, так я своїм лобом об козинячий тiльки — лусь! А в очах огники тiльки — блись! блись! блись! Отямився, а передо мною лiсничий. Ну, далi самi вже знаіте: суд i три роки з iзоляцiію!