Селянин стояв біля лікаря перед ліжком умираючої. Стара покірливо, спокійно й просвітлено дивилась на обох чоловіків, прислухаючись до їх розмови. Їй прийшов час помирати, вона не опиралась; вона віджила своє: їй було дев'яносто два роки.
В розчинені вікна і двері потоками вливалось липневе сонце, і полум'яне проміння його падало на руду, нерівну долівку, вибиту черевиками чотирьох селянських поколінь. Гарячий вітер доносив запах ланів, пахощі трав, хлібів і листя, спаленого південною спекою. Коники похрипли, наповнюючи село дзвінким сюрчанням, подібним до стукоту дерев'яних тріскачок, які купують на ярмарках дітям.
Лікар, підвищуючи голос, сказав:
— Оноре, ви не можете залишити вашу матір саму в такому стані. Вона кожної хвилини може вмерти!
Селянин розпачливо в'в своє:
— Але ж мені треба зібрати хліб, бо надто вже довго він стоїть. І погода якраз добра. А що скажеш ти, мамо?
Стару жінку, незважаючи на близьку смерть, все ще мучила нормандська скнарість, і вона очима й чолом відповіла "так", одсилаючи сина возити пшеницю й залишити її саму на вмирання.
Та лікар, розсердившись, тупнув ногою:
— Ви просто тварина, чуєте! І я вам не дозволю цього зробити! Чуєте?! А коли вам уже так треба саме сьогодні йти на жнива, то розшукайте тітку Рапе, хай вам чорт, і нехай вона доглядає вашу матір. Я вам так наказую, чуєте! А як не послухаєтесь, то я покину вас здихати, як собаку, коли ви самі захворієте, чуєте?
Селянин, високий, сухорлявий, з повільними рухами, вагаючись між страхом перед лікарем і любов'ю до грошей, роздумував, вираховував, бурмотів:
— Скільки ж вона візьме за догляд, ота Рапе?
Лікар закричав:
— Хіба я знаю? Дивлячись, на який час ви її запросите. Умовтеся з нею, хай їй чорт! Але я вимагаю, щоб через годину вона була вже тут, чуєте?
Селянин наважився.
— Я піду, я піду, не гнівайтесь, пане лікарю.
Лікар вийшов, гримаючи:
— То знайте, знайте, стережіться, бо я не жартую, коли розсерджусь.
Залишившись сам, селянин обернувся до матері і покірно сказав:
— Я піду до тітки Рапе, бо він того хоче, оцей чоловік. Не турбуйся, я швидко повернуся.
І він теж вийшов.
Тітка Рапе була стара прасувальниця, що доглядала мертвих і вмираючих у своєму селі і в усій окрузі. Зашивши своїх клієнтів у простирала, звідки вони не могли вже вийти, вона знову поверталась до праски, щоб прасувати білизну для живих. Вона була зморщена, як торішнє яблуко, люта, заздрісна, феноменальна скнара — напівзігнута, ніби переломлена в попереку від вічного совання праскою по полотну, казали про неї, що вона має до агонії якусь страхітливу й цинічну пристрасть. Говорила вона тільки про мертвих і про різні випадки смерті, свідком яких вона була; вона з особливою ретельністю розповідала завжди схожі деталі, як мисливець розповідає про кожен свій постріл.
Коли Оноре Бонтан увійшов до неї, вона розводила синьку для комірців селянок.
— Добривечір, тітко Рапе, — сказав він, — ну, як поживаєте?
Вона повернула до нього голову.
— Та все по-старому, все по-старому. А ви як?
— О, щодо мене, то все гаразд, а от з матір'ю зовсім зле!
— 3 матір'ю?
— Так, з матір'ю.
— А що з нею таке?
— Та швидко вже помре.
Стара вийняла з води руки; синюваті, прозорі краплини котились до кінчиків пальців і спадали назад у ночви. З несподіваним співчуттям вона спитала:
— То це вже безнадійно?
— Лікар сказав, що вона не встане.
— Ну, то, значить, це безнадійно!
Оноре вагався. Годилося б почати розмову здалека, перш ніж приступити до діла, але, не придумавши нічого, він зважився одразу:
— Скільки б ви взяли, щоб доглянути її до смерті? Ви знаєте, я чоловік небагатий; у мене нема на що навіть найняти наймичку. Це й доконало її, мою бідну, втомлену матір! Працювала за десятьох у свої дев'яносто два роки! Тепер таких людей уже не водиться.
Рапе відповіла поважно:
— Є дві ціни: сорок су за день і три франки за ніч, — з багатих. Двадцять су за день і сорок за ніч — з інших. Ви дасте мені двадцять і сорок.
Але селянин міркував. Він добре знав свою матір. Він знав, яка вона міцна, живуча, витривала. Що б там не казав лікар, вона могла протягти ще цілий тиждень.
Він рішуче сказав:
— Ні! Краще ви скажіть мені одну ціну, от! Одну ціну за все, аж до кінця. Ми рискуємо обоє, і ви, і я. Лікар каже, що вона помре дуже швидко. Коли станеться так, — то краще вам, а гірше мені. А як вона протягне до завтра або й довше, — то краще мені, а гірше вам!
Сиділка здивовано поглянула на нього. Ніколи ще не доводилось їй домовлятись так — доглядати агонії підрядно. Спокушена надією виграти, вона вагалась. Потім стала боятись, що її хочуть ошукати.
— Я нічого не можу сказати, поки не побачу вашої матері, — відповіла вона.
— Ходімо, подивитесь!
Вона витерла руки й пішла за ним.
Дорогою вони не говорили. Вона дріботіла швидко, а вів витягав свої довгі ноги, немов щоразу збирався переступати через рівчак.
В полях лежали корови, знесилені спекою, вони важко підводили голови й спроквола мукали назустріч двом подорожнім, немовби просячи свіжої трави.
Підходячи до дому, Оноре Бонтан пробурмотів:
— Може, все вже скінчено?
І несвідоме бажання, щоб так і було, почулося в тоні його голосу.
Проте стара ще не вмерла. Вона лежала горілиць на своєму вбогому ліжкові, склавши на бузковій ситцьовій ковдрі страшенно худі, вузлуваті руки, схожі на якихось дивовижних тварин або на крабів, скарлючені ревматизмом, втомою і майже столітньою працею.
Рапе підійшла до ліжка й оглянула вмираючу. Вона пощупала пульс, помацала груди, прислухалась до дихання, спитала її щось, аби тільки почути, як вона говорить, ще довго дивилась на неї, а потім вийшла разом з Оноре. Думка її була готова. Стара не переживе ночі. Оноре спитав:
— Ну, що?
Сиділка відповіла:
— Та що, вона протягне ще днів зо два, а може, й зо три. Ви дасте мені шість франків за все.
Він закричав:
— Шість франків? Шість франків? Та ви з глузду зіхали!
Та кажу вам, що їй зосталось жити якихось П'ять-шість годин, не більш.
Вони довго торгувались, обоє розлючені. Та як стара хотіла
вже йти, а час минав і його хліб не збирався сам собою, він зрештою згодився.