– Радий тебе вітати, Агріппо! – мовив патер Йошнес. – Якщо ти знову не почнеш упадати за тією відьмою. Її справа вирішена, і я не радив би тобі виявляти аж стільки прихильності дочці диявола. Чи ми не закінчили дискурсу?
– У тому-то й річ, – сказав Агріппа. – Я тобі вказав, що в актах немає жодного доказу, достатнього для звинувачення тієї жінки.
Патер був невдоволений. Оця надмірна ув’язливість його колишнього приятеля починала дратувати. Ну, звісно, та дияволиця була Агріпповою любаскою, не інакше, а він нещадно збиткується з його, Шпіглерової, схильності до сентименту давньої дружби. Йоаган зітхнув.
– Досить того доказу, що мати її була спалена як відьма.
– Сам чудово знаєш, Йоагане, що це до її справи не стосується. То стосується справи її матері.
Патер Йоганес скривив пухкі губи.
– Згадай "Malleus malcficarum", – сказав він. – Цей донос цілком оснований, адже відьми відразу ж після народження присвячують своїх дітей дияволові або плодять їх з інкубами і насаджують тим самим у родині чарівництво.
На те Аріппа аж побагровів.
– Це хибна теологія, Йоагане. Цього не досить, щоб катувати невинних жінок і тягати їх на вогнище. Чи ж так нищать єресь? Твої докази доводять, що ти сам єретик!..
Йоаган відчув, що йому похололо всередині. Те, що сказав Агріппа, було не жарти. Зрештою, й сам починав сердитися.
– Поясни! – наказав він, адже тут заходило вже не про відьму, а про нього, патера Йоагана.
– Поясню, – жорстко мовив Агріппа. – Хай буде так, як ти мовиш. Але тоді знищується благодать хрещення. Тоді ні до чого й слова священика: "Піди геть, очорнений душею, і заступи місце святому духові, коли через безбожну матір це дитя також підпало під владу диявола!" Ти це хочеш сказати?
Йоаган не витримав. Скочив на рівні й показав гостеві перстом на двері.
– Не зловживай нашою давньою дружбою, Агріппо! – крикнув він. – Ліпше забирайся з очей і не грайся з вогнем!
– Хочеш сказати, що нашій дружбі кінець? – тихо спитав Агріппа, його очі при цьому палали.
Тоді Йоганес відчув крижаний холод під лопаткою – може, це він занадто? Чи не ліпше спровадити цього чоловіка миролюбно, щоб не заважав чинити святе діло, а потім узятися й за нього? Ну, не самому, а показати комусь на нього пальцем.
Патер Йоганес сів і витримав довгу паузу.
– Ні, не хочу губити з тобою давньої дружби, Агріппо, – тепло сказав. – Але неналежне місце для балачки вибрали. Все одно справа не вирішиться, поки не повернуся до Меци. Там і продовжимо балачку. А може, й урятуєш ту, про яку так печешся.
– Дякую, Йоганесе. Печуся за нею не через свій інтерес, а через те, що в світі мусить існувати Божа справедливість.
– Це вже ти даремно, Агріппо, – розсунув пухкі вуста Йоаган. – Бог судить не в цьому світі, а в кращому. Для суду в цьому світі він настановив нас.
– А коли ви помилятиметеся?
– Тоді судитиме нас. І дитина знає, Агріппо, – невинному суджено царство небесне, а винному пекло, упаси нас від нього, Господи!
– Воістину! – сказав Агріппа вже з просвітлілим лицем. – Радий, що ми, хоч і випадково, ще раз зустрілися і дійшли згоди.
ІІ
Обід принесли до кімнат, притому не служка, а сам господар. Патер Йоаган Шпінглер любив поїсти, особливо вишуканих страв, які майстер готувати тутешній кухар, котрий свого часу знав часи кращі, але через надмірну схильність до вин опинивсь у цьому заїжджому дворі, в якого, правда, репутація була досить висока. Отож, коли патер уздрів тацю, а на ній салати й паштети, яким мало прийти в поміч добре вистояне вино, він миттю забув про справи й прикру розмову, яку тільки-но відбув із Агріппою, а звів руки догори, здаючись перед чарівним наступом усміхненого на обидві щоки господаря.
– Радий прислужитися вашій милості скільки можу! – мовив улесливо шинкар, добре знаючи, що недаремно прийшов, бо так вимагали їхні вже складені стосунки. Патер мав запросити його, господаря, у співтрапезники, хоч їжа й вина була шинкареві, при тому пан Максиміліан мусив удавати величезне зворушення за таку честь – решту страв доноситиме їм служка. Отак вони й опинилися віч-на-віч, обід тягся добрі дві години, патер Йоаган щасливо поглинав десятки принесених страв, заливаючи їх густо таки справді чудовим вином, і вони балакали при цьому як справжні друзі, оповідаючи веселі фабла, при чому господар сміявся, ніби в бубон бив, а патер заливався тоненько, хоч такий сміх не дуже личив його поважній персоні, а ще при такій украй серйозній місії.
І тільки тоді, коли було подано і з’їдено фрукти, пан гексенкомісар споважнів, його обличчя скам’яніло і він уперше зирнув на господаря двору й компаньйона аж так, що в того з’явився дрож у ногах.
– Тепер, пане Максиміліане, подайте мені чогось смачного на закуску. Чи ж є?
– Катарина Ліпс, ваша милосте.
– Хто така?
– Дружина вчителя, ваша милосте. Вона пізно встає вранці, і щоразу на її тілі помітно сліди.
– Свідок є?
– Так. Дівчина, яка в них служила. Часом на тілі Катарини бувають і рани. Окрім того, вона дивиться спідлоба, а часом завмирає серед дня, закочуючи під лоба очі. А найгірше… Вона, пане ви мій, читає книги!..
– Книги? – аж підскочив патер. – Де ж вона їх бере?
– В чоловіка вчителя, який їх купує, хоч заробляє не стільки, щоб купувати аж таку розкіш.
– О, це вже голубка з голубком. Як його звати?
– Петер Ліпс, ваша милосте.
– Це заможний дім?
– Цілком. Патерів батько був відомий у місті купець, гендлював худобою. Але його син не захотів перейняти доброго батькового ремесла, а вчивсь проклятим наукам десь у Вюрцбурзі.
– Де? – стрепенувся патер Йоаган. – Там не вчать, до вашого відому, проклятих наук!
– Ну, це вже вам ліпше знати, ваша милосте, – ухильно відказав шинкар. – Я знаю інше: коли жінка замість порядкувати в домі читає книги, тут уже без отого, імені якого не хочу й називати, не обійтися, ваша милосте!
– Гаразд, – сказав патер Йоганес, бо в нього вже склеплювалися повіки. – Матимеш із того діла достойну мзду. Достойну, Достойну!
– Чи ж смачна вам закуска, ваша милосте? – спитав підхлібно шинкар.
Але патер уже позіхав. Любив отак перед сном потягтися з насолодою; зрештою, це був знак і для господаря, щоб забирався. А відбувався цей акт так: патерові починало ломити вуста, очі його заплющувалися, замлоювалися, тоді з розхилених вуст виривалося зітхання, а наступної хвилі широчезний рот Йоагана Шпінглера розтулявся аж так, що у щелепах хрускало. Так було й цього разу, й шинкар миттю зірвався на ноги, щоб, боронь Боже, не завадити високому гостеві і не зіпсувати йому отих солодких перед сном та відпочинком хвилин. Це було вчинено й справді, бо в патера Йоганеса була одна слабкість: після доброї їжі він конче мав передрімнути, притому сонливість накочувалася на нього лавиною і знагла захоплювала – сидів тоді чи лежав.