Діамантовий перстень

Сторінка 31 з 43

Старицька-Черняхівська Людмила

Черговий був у песимістичному настрої,— він програвсь вчора в карти, сердито мовчав, мовчав і я. В тиші чулися тільки важкі кроки та шуршання зброї: то ходив вартовий.

Ми підійшли до нього, зірка — то був ліхтар, прибитий над. дверима. Я побачив двері, низькі, чорні, оббиті залізними штабами з важким замком. Безнадійні двері... смерть замикає і одмикає їх... Задзвенів двічі ключ, забриніло заіржавлене залізо, двері важко повернулися і ми увійшли до темної ями... Серце впало, мов підбитий птах... Розводящий підняв ліхтаря і освітив нам її. Це була не кімната, а, власне, здорова груба, викопана в землі, кругла, з низьким склепінням; по стінах до самої гори покопані були маленькі грубки, мабуть, тут переховували останніми часами дороге вино, в одному місці, просто проти мене тих грубок не було. В цьому льосі не було ні віконечка, ні люфти, двері, що ними ввійшли, теж не мали вікна,— засуджені сиділи в безпросвітній темряві.

Я побачив їх... Білий павільйон... золота арфа... І темна груба в землі... Вони сиділи на купі соломи в кутку, тісно притулилися одне до одного, і Стефан тримав руку Броніслави в своїй руці... Мабуть, вони були певні, що то прийшли по них, щоб вести на розстріл. Були бліді, мов мертвяки. Очі, звиклі до темряви, не могли витримати світла, але, коли засуджені глянули,— вони побачили мене. Мої очі зустрілися з їхніми очима.

Князь глянув на мене з невимовним презирством і ненавистю, здавалось, самим поглядом своїм він хтів пройняти мене. Але Броніслава?! Її очі, обведені чорним колом, здалися мені чорними бездонними криницями. Що одбилося в її очах? Здивування, смертельний жах... І радість? Так, радість, я бачив, як спалахнула юна золотою цяточкою на дні цих чорних криниць.

Вона вірила мені! Хтіла вірити! Не хтіла одійти на той світ з такою тяжкою розрадою в душі.

Розводящий поставив ліхтаря в одну з грубок і став при дверях, черговий почав оглядати покопані грубки,— мабуть, в нього з’явилася думка знайти хоч одну пляшку старого меду (їх, як казали, було тут повно, але всі вони були "реквізовані"). Я наблизивсь до засуджених.

— Маю вам зробити кілька запитань,— вимовив я по-російськи і сам не пізнав свого голосу: страшне стримане хвилювання зробило його глухим, а низьке склепіння приглушило його ще більше.

— Жодних запитань; ви вже зробили вашу справу, дайте нам спокійно вмерти,— одказав по-польськи Стефан і так холодно, так ненависно, що здавалось, самі слова його краяли ножем.

— Ні, я ще не закінчив справи, але маю певну надію закінчити її,— я зробив притиск на слово надія.

Нащо я зробив це? Нащо кинув їм, що вже поринали думкою і чуттям в океані смерті, ту золоту нитку надії, що вела до сонця, до життя, щоб потім знову увірвати її і штовхнути приречених в безодню небуття. Я сказав і побачив, як це слово оживило їх. Радість, щастя, надія спалахнули в очах Броніслави, вона глянула на мене запитуючи, несміло... Я витримав маленьку паузу, поглянув у бік чергового, він уважно засилав руку в кожну грубку, видно, ще не втратив надії знайти хоч одну пляшку, щоб поласкувати нею досаду і жаль.

— Для того я й прийшов сюди,— провадив я далі і додав нарочито офіційним тоном: — Ви знаєте, що вас чекає, кажіть же: хто ще переховується в вашому лісі?

Не знаю, чи Стефан зрозумів мої хитрощі, чи ні, але він відповів мені холодно і твердо:

— Лишіть мене: я не скажу вам ні слова.

Броніслава глянула злякано на мене й на нього.

— Ваша упертість ні до чого,— провадив я далі,— щирою сповіддю ви б полегшили вашу долю.

— Здається, немає вже способу погіршити її, тому дозвольте нам мовчати.

Ще два запити і така ж відповідь. Чи він розумів гру, чи він не давався на мову.

Броніслава мовчала, спалахувала і гасла і билась у розраді, мов підбита пташка.

— Чи ви вже там скінчили? — озвався до мене черговий.

— Закляті люди,— одмовив я,— ідуть "в безсрочний отпуск" — і ні слова...

Я оглянувсь на нього. Ого! Він тримав в руці пляшку і старанно і закохано розглядав її перед ліхтарем.

— Я іду,— звернувся я знову до приречених,— кажіть, може, хочете переказати що графині чи кому там. Я виконаю вашу останню волю.

— Єдине, що ви можете нам зробити,— одповів повільно, притискуючи кожне слово, Стефан,— підіть до пріора тутешнього домініканського кляштору і попрохайте його відправити месу по наших душах. Ми не маємо чим заплатити йому, єдине, що в мене залишилось,— цей перстень.— Він зняв персня з пальця і передав його мені — я надів персня.— І скажіть пріорові, що ми вмремо як християни. "Еммануель" — кажемо ми і з цим словом підемо на Голгофу.

Вимовляючи ці слова, він взяв себе правою рукою за горло, немов хтів задушити себе.

Що сталось з ним? Я не розумів... спазм чи... але в ту хвилину почув голос Броніслави, вона озвалась вперше:

— Так, з цим словом ми підемо на Голгофу...— Вона глянула на мене — все: радість, надія, благання.

Сердешна, безталанна, замучена, кохана...

Я стояв перед нею холодний, спокійний, а серце...

— Скінчено вже? — озвавсь черговий.

— Так,— озвавсь я, глянув на них востаннє і вийшов за черговим.

Загарчали заіржавілі завіси, зарипіли двері...

Ми пішли, а їх окрила знову безпросвітна мла, тільки тепер в ній блимала маленька золота цяточка — надія.

— М-да,— виговорив черговий, підіймаючись по сходах,— бестії, це вірно, одначе і те... так мовлячи... князь, графиня... треба ж було їм... гм... та взагалі, що таке наше життя?! Банк. Дана — бита, дана — бита, а зрештою "va banc"34 — і кінець.

Глибоко філософські міркування чергового на цьому Урвалися. Ми вийшли нагору, попрощалися, я пішов і тільки тоді, коли я опинився далеко за палацом, я глянув на перстень.

Це був зовсім простий залізний перстень, я поклав його на долоню і почав розглядати. Нічого особливого на нім не було, тільки там, де мала бути печатка, було вигравірувано дві перехрещені латинські літери Р і А. Якийсь знак, якісь умовні літери. Перстень сам по собі не мав жодної вартості: кавалочок заліза, отже...

Я поспішив до домініканського кляштору. Пріор може допомогти?

Я не йшов, я летів.

Знайти його було легко. Це була імпозантна стара будівля п’ятнадцятого-шістнадцятого віку, старовинний мур оточував кляштор, над брамами був напис: "Resto ratum Anno aerae Christianae 1773"35.