— Коли судилося нам всім умерти на полі січі,— перебила вона мене,— чи то ж не щастя вмерти і не бачити того горя, що впаде на нашу отчизну?
І це казала молода дівчина, хороша, багата, на самому світанні життя? Я дивився на неї зачарованим поглядом... Вона того не постерегала, вона поринула в свої думки.
Годинник цокав срібним дзвоном, одміряв швидколетючі хвилини життя.
— Пане ротмістре,— заговорила знову Броніслава і звела на мене свої сірі променисті очі. Тепер юна дивилась на мене з ласкою, з благанням, а голос її звучав так чуло, так ніжно, що, здається, міг би пройняти і кремінь,— я знаю пана ротмістра і знаю, яке в пана шляхетне серце... допоможіть нам...
— Допомогти?.. Чим можу я?
— Допоможіть нам перейти австрійський кордон...
— Я,— я встав з місця,— офіцер російської армії, допомагати інсургентам?..— Я не розумів... я починав втрачати розум...
— О, я знаю,— провадила вона далі, не зводячи з мене очей,— що то вважається за злочинство проти обов’язку і честі офіцерової. Але ні, немає в цьому вчинкові безчестя.
Коли поляки повстали за свою волю, вони тим повстали й за волю всіх підлеглих тиранові народів. Що таке обов’язок служби? Покора чужому самодержавному монархові? Ні, найперше обов’язок людини — покора законам честі, а вони кажуть нам: "Повага й допомога всім тим, що добули шаблі за волю".
Її очі горіли, обличчя палало.
— Пан ротмістр козак, українець, а Україна пам’ятає добре московських царів!
Слова дівчини схвилювали мене; щось давнє, правічне сколихнулося в душі: козак, українець... Вона, полячка, нагадує мені про це? Чи ж я забув? Мабуть, кров Лисенка-Вовгури зашуміла в голові.
— Ми прохаємо пана ротмістра як офіцера, як українця помогти нам перейти кордон і дати нам вмерти там, де вмирають за отчизну поляки.
Вона простягнула мені руку, я підніс її до вуст.
— Графине,— заговорив я,— я не можу дати вам зараз відповіді, все це так несподівано встало переді мною, але даю вам слово, я поміркую і зроблю все можливе, щоб допомогти вам перейти кордон і не вмерти, а жити для вашої отчизни.
— О, дякую, дякую! — сумна усмішка засяяла в її очах.
— А поки що,— додав я,— коли панство певне своїх слуг,— прошу князя вернутися до рідної господи.
— О, дякую панові ще раз!
Вона підвелась, я вклонився ще раз і вийшов з хати.
Що я почув? Той, хто мав двадцять сім років, хто жив в добу високого романтизму, в часи, коли по всій Європі закипала революція, коли поляки, ірландці, греки добували шаблі за свою незалежність, коли слова "нація" і "отчизна" палали над нами, той зрозуміє ту бурю, що закипіла в моїй душі.
Я увійшов до своєї кімнати. Гончаренко спав, вогонь вже погас.
Я впав в крісло.
Чи я кохав її? Ні, це не було кохання, бо жодної рвії не почував я, згадуючи поруч неї прекрасну постать князя. Це був якийсь захват, гарячий і високий, що охоплює нас перед величним твором мистецтва.
Її героїзм і патріотизм чарували мене. Я почував себе сп’янілим. Думки кружляли вогненним колом круг моєї голови. І що таке це почуття патріотизму, звідки зроста воно, чим наставляє волю!? Вона така хороша, молода, багата, щаслива своїм коханням,— все, все віддає, кидається в життя, повне небезпеки й страшних пригод, щоб зрештою вмерти на полі січі, там, де поляки вмирають за отчизну?
"Отчизна". В її вустах це слово не було звуком порожнім, я розумів, що в нім було її життя.
Я пообіцяв допомогти їм. Слово зірвалось: воно мусило бути додержаним. Але чим загрожувало воно мені? В ту хвилину я не думав про це. Та чому ж я, українець, взявся допомогати їм, ризикуючи власним життям? Хіба між нами й ляхами не було в минулому рахунків? Тому що героїзм сам собою захоплює людину незалежно від того, чого і за що виявля вона його. Вони ішли боротись за волю,— я мусів допомогти їм.
Я провів рукою по чолі і глибоко зітхнув, погляд мій впав на листа, задрукованого сургучем... А, лист з дому, я й не прочитав його досі. Я розірвав печатку і добув листа. Це був лист від матері, великі літери, що бігли завжди навскоси по паперу, благословення, молитви за моє здоров’я, далі радість з приводу того, що вже приборкано негідних бунтарів, що наважились повстати проти "государя імператора", а далі, і то найбільша частина листа, подробиці про наші господарські справи: про оброчних, винокурню, гути, про врожай, про продаж овечої вовни на ярмарку. З-за цих рядків я побачив постать своєї матері, ще не старої жінки в білому чіпці, завжди з ключами, завжди заклопотаної, в розмовах з прикажчиком, виряджаючи фури на ярмарок, чумацькі валки по сіль. По батьківській смерті вона сама взялась до господарства, і, правду кажучи, воно пішло за її господарювання краще, як за батькового. Її завданням було одно: набути добра. А хіба вона не знала минулого своїх дідів? Ге, ні! Матінка дуже хизувалася своїм родом: "бунчуковими", "підскарбіями", "генеральними обозними". Вона пам’ятала всіх родичів аж до п’ятого коліна. Але на тім і кінчився її патріотизм. І я перенісся думкою до своєї Полтавщини... Панські будинки, повні всякого добра, ситі господарі, задоволені своїм дворянством і горді своїми орденами. Ге! Вони теж не забули своїх дідів. Де там! Гетьманські грамоти були приховані в кожного, не в одного й дідівська шабля висіла на почесному місці в кабінеті, але щоб їм спало на думку підняти повстання! Ніколи. Земелька добра, і душі колишніх вільних козаків прив’язали міцно до "благочестивейшего, самодержавнейшего і великего".
Обурення і відраза охопили мене. Так, завмерло слово. Але хтось інший напише на своїм прапорі — і воно оживе.
В кінці материного листа стояла ще приписочка, що Варенька Сотниченко вітає мене. Це була дочка нашого сусіда: пухлесенька весела панночка з темними косами, карими очима й маленькими ручками й ніжками. Вона добре співала романси, балакала по-французьки, вишивала бісером і шовками, любила господарство і була одиначкою в батька, а землі їхні межували з нашими. Може, це останнє й було причиною великої симпатії матері до Вареньки. Хоч і поза тим, вона була весела, безжурна, реготушка, володіла своїми очима, як добрий "наводчик" гарматою, рідко коли давала "переліт" або "недоліт". Вся terre a terre21. І тепер обіч з образом Броніслави встав в моїй уяві цей образ, і серце стислося. Вона могла колись подобатись мені?!