Коли це, перегортаючи сторінку, я побачив здивовано закладений в книжку тоненький зшиток, списаний од руки. Я глянув — це було руське письмо. Боже мій! Що це? Тут, російський рукопис? Я розгорнув зшиток і здивувався ще більше: це були відомі заборонені вірші Раєвського, Рилєєва, Пушкіна. їх списувала молодь по провінції, не було в нас жодної добре вихованої панночки, яка б не знала їх, не було жодного освіченого офіцера, щоб не носив їх з собою в похідному ранці.
Я знав їх, але почав читати знову, не міг відірватись від чудових рядків Рилєєва "В темниці". Казали, що він написав це сам і штучним засобом передав їх з в’язниці. Вже аж геть потім стало відомо, що то була підробка, але тоді ми вірили всі, що це власні слова замордованого, і кожен з сльозами на очах переписував ці святі слова.
Я почав знову читати їх.
"Летел душею к пользе сограждан, пламенел воображением избавить отечество от своенравий самовластия, но родина не обретет уже сынов свободных духом и разумом, пылающих принести в дар и деяния и жизнь для искупления её свободы." Все це були знайомі вже слова, але вони знову схвилювали мене. "Всегда и повсюду,— закінчувалася відозва,— славна кончина за народ!" Далі йшли відомі вірші Раєвського:
Пора, друзья, пора воззвать
Из мрака век полночной славы:
Царя — народа дух и нравы
И те златые времена,
Когда кипело наше вече
И сокрушало издалече
Царей кичливых рамена.
Спешите,— кінчався вірш,— там вокальный звон
Поколебал подземны своды
И пробудил народный сон,
И гидру дремлющей свободы.
Я перегортав сторінки, це все були відомі заборонені вірші. Палали слова Пушкіна: "Самовластительный злодей, тебя, твой трон я ненавижу, твою погибель, смерть детей с свирепой яростью я вижу" та інші.
Зшиток закінчувався словами якогось невідомого письменника, зверненими до тіні Рилєєва: "Нет, ты не один! Есть граждане, которые восчувствовали высокую красоту твоих намерений и в сердце которых отдался тот же сладкий глас, который и тебя вызвал на страшное и гибельное поприще для ратованья за права человека."
Я згорнув зшиток. Обличчя мені пашіло і кров стукала в скроні. Так... Тут, в цій країні, прокинулась "гидра дремлющей свободы", тут люди взялися за шаблі, щоб вирвати з рук деспота й тирана свою отчизну, а я, а ми...
За що ми б’ємося?
"Знайте, что Бог предназначил нас для водворения порядка сред всех народов,— згадались мені тупі й загонисті слова Миколаєвого маніфесту,— мы приказали нашим верным солдатам идти против бунтовщиков и истребить их. Верные русские! Цель, предлагаемая мною здесь, достойна ваших трудов и усилий!"
Ось мета "достойна" нас, нас, що в душі носили жадання волі. Мені згадувались наші бої з інсургентами — і я почервонів. Тихий дзвін вернув мене до дійсності. Годинник вибив десяту годину. Я схаменувся, встав, зачинив книжку і вийшов з кімнати. В сусідньому покої куняв на стільці Франц, він одразу схопивсь, взяв в руки канделябра і провів мене аж до вихідних дверей.
Я увійшов до себе, Гончаренко спав, не став будити його, хутко роздягнувся, зачинив віконниці, загасив свічки і впав на ліжко. Я заснув хутко, але сон мій був неспокійний: снилися бої. Снився бій під Володимиром-Волинським і графиня Стецька з ножем у руці, і Шлітер з його прилизаним рудуватим волоссям і холодними сірими очима.
Коли я прокинувсь вранці, я не міг розібратись в своїх почуттях і думках: щось було, щось сталось, щось дратувало. Нарешті з цього хаосу випливли дві думки,— графська бібліотека, в якій я не зустрів нікого, і невідома дівчина в лісі.
Я хутко схопився з ліжка. Я мушу дізнатись, хто вона, чи це простий випадок, чи...
Франц увійшов з сніданком.
— Гончаренко,— гукнув я,— наготуй все, підемо з Трезором знову на куріп’яток.
Не знаю сам нащо, але я сказав це навмисно голосно, щоб почув і Франц. Через годину я дійсно з рушницею через плече виходив з офіцин. Не міг не глянуть на мертвий палац. "Ага, ви гордуєте мною, вважаєте мене за слугу царського, що з наказу деспота іде давити волю, хай так,— виправдовуватись не буду!"
Ми подались з Трезором у поле, але сьогодні куріп’ятки не були мені в голові. Якісь несвідомі міркування, якийсь інстинкт керував моїми вчинками. Нащо подався я в поле, коли хтів іти в ліс? Але я йшов далі і далі в степ. Коли я одійшов так далеко, що палац вже зник з ока, я повернув і подавсь навпростець до лісу, він синів широкою смугою на крайнебі.
За півгодини я був вже біля лісу, пройшов попід берегом, дійшов до розчахнутого блискавкою дуба і увійшов у ліс. Та сама стежечка. Я глянув на годинника, за чверть години було три. Та сама година. Але в лісі було тихо і якось ласкаво-тужливо. Жовтий лист злітав з гілки, тихо кружляв в повітрі і покірно падав до купи товаришів, що чекати спільної смерті...
Якесь тупе, незрозуміле незадоволення піднялося з глибини серця і розпливлось в душі. Простий випадок і більш нічого... Випадок... Я пройшов далі... Чудова осіння тиша стояла в лісі. Минуло з півгодини, треба було вертатись додому, я спинився, щоб оглянутись і вибрати вірний напрямок, і враз прикипів до землі... Здалеку чулась... пісня, та сама пісня, той самий голос...
"Ой, дівчина по гриби ходила!"
"Ага! То це не випадок!!!" — мов вогняна блискавка пройняла мене, тепер я вже знав, що робити. Хутко притулив до дерева рушницю, загадав Трезорові заклякнути і поліз на дерево. Звідти мені видно було весь ліс. Просто переді мною, недалеко від того місця, де ми з Трезором спинилися, ліс починав спускатися, далі видно було глибоку яругу, порослу лісом і чагарником, там далі ліс піднімався знову темною зеленою стіною, позначеною вже золотом і пурпуром, і далі, скільки ока, котилися зелені хвилі лісу, глибокі, таємні, непроглядні...
Пісня наближалася, а співачки не було видно. Куди ж вона йде? Ось уже й третій куплет, та де ж вона? Мене починала брати досада. Я напружував погляд, вдивляючись у гущавину,— не було! І саме в ту хвилину, коли я збирався вже злізти з дерева, я побачив високу постать, загорнену в чорний плащ, вона тримала щось під плащем, мовби кошика. Вона йшла хутко і так легко, що, здавалося, зовсім не торкалася землі. Ось вона повернула зі стежки просто в той бік, що спускався в яр, і зникла в гущавині. Через кілька хвилин пісня змовкла, я почув зовсім ясно три удари. Я заклякнув на дереві і наважився чекати. Минула добра година, коли я знов побачив цю темну постать, вона вийшла з гущавини, пішла стежкою і швидко зникла в гущавині лісовій. Я зліз з дерева, пождав ще хвилин двадцять, тоді свиснув Трезорові і пішов навпростець до яру. Пробиратись було нелегко, але незабаром я вибрався на стежку. По той бік стежки починався яр.