Ховався полоз на високій скелі, що підіймалася з дна яру і вершиною своєю підносилася вище верхнього краю ущелини. На дні ущелини панує напівприсмерк, тут вогко і холодно, а там, на вершині, чагарнички дерези і парості берези, залиті сонячним світлом.
— Пилипе, Хомо, не лізьте туди! — загукала Люся.— Він же ж такий страшний і великий...
— Хай висуне тільки писка,— держачи напоготові гранітну каменюку, гукнув похмуро униз Пилип.— Так бабахну, що очі рогом полізуть!
Але змій писка не виставив.
— Його щастя,— обізвався і Хома, глянув угору й зрадів.— Давай поліземо на самий вершечок. Бачиш, там на дерезині зачепилося якесь пірце!
Пилип, підвів голову, секунду помилувався пірцем і вирішив:
— Давай.
Пік підносився метрів на десять над іншими вершинами й великими тисячолітніми брилами. Звідси можна було бачити весь гірський край.
Приятелі стояли зачаровані: вперше в житті довелося їм озирати землю з такої висоти.
— Ох же ж і ловко як! — вирвалося у Хоми з грудей.
Пилип потягся за ним зором своїм і, коли все оглянув, переконався, що Хома сказав правду.
Якийсь час він мовчки дивився у далечінь, далі простяг руку до Хоми і торкнув його за плече:
— Бачиш? Кам’яна гора, а зверху на ній осокор. Весь сонцем залитий.
Хома спрямував погляд у той бік, і в цю саму мить у нього защеміла п’ята. Та й Пилип доторкнувся пальцем до перенісся, де вправлявся колись із своїм списом Ассурбанапал.
— А ти глянь! — знову піткнувся до Кам’яної гори Пилип.— На тому осокорі й гніздо, а в гнізді, мабуть, кібець сидить!
І, хоч до осокора було щонайменше три-чотири кілометри, Хома прорік:
— Мабуть, аж двоє: кібець і кібчиха!
— І терник під горою. Густий-прегустий, аж чорний...
Хлопці вп’ялися очима в Кам’яну гору. Через хвилину Пилип обізвався, не приховуючи подиву:
— Це ж, видно, той самий терник, тільки з другого боку! Олька наплутала в маршруті, так ми, зробивши коло, назад повернулися!
— Атож,— погодився Хома.— Олька така, що може. Григорій Савич думав, що вона на картах розуміється, а вона...— Хома махнув рукою.— А Куприк ще таку прикриває... Та я, може, теж...
Далі в ущелині почався хаос. Стежка зникла. Доводилося видиратися з каменя на камінь, обминати величезні брили і пробиратися по вузеньких карнизах над прірвами.
Нарешті Кость і Сашко спинилися, і Кость, показуючи на якийсь вугластий отвір в стіні ущелини, сказав:
— Оце ось тутечки...
Всі погляди спинились на темному вході в земні надра. Хлопці одразу зробили крок вперед. Навіть Тимофій. Пилип був прудкіший, став перший. Тимофій одштовхнув його.
— Ти чого штовхаєшся?
— А ти чого наперед вискочив? — блимнув похмуро Тимофій.— Всі дорогоцінні камені собі хочеш забрати? — Голос у Тимофія був сердитий, з відтінком якоїсь лихої злості. Пилипа подивом глянув на Тимофія, знизав плечима і уступився:
— Ти перший хочеш? Ну, перший і лізь!
Хома підтримав Пилипа:
— Еге, перший і лізь. А то, бач, штовхається...
Тимофій, озброївшись каменюкою, зробив два перші кроки, але плесковатий зазубень на камені здався йому за голову полоза. Він викинув вперед руки і сахнувся всім тілом назад.
Пилип мовчки обійшов його, спинився перед діркою, присів і, намацуючи опори, почав задки спускатися в печеру. За ним подався Хома.
Кость весело кинув услід:
— Так ми ж із Сашком там уже побували!
Дно печери було заслане битими уламками дорогоцінних каменів і кусками того граніту, який Костеві й Сашкові правив за молот. Всі стіни були вирівняні, ніде ні одного виступу, тільки заглибини, де сиділи гнізда гірського кришталю. Кость і Сашко добре тут попрацювали! І все ж Пилип не здавався. Він витяг свого археологічного ножа і почав сантиметр за сантиметром обстежувати стіни. Вистукував, колупав гостряком у підозрілих місцях. Самоцвітні камені блискотять, зір привертають, тим часом, алмаз, поки він ще дикий і не огранений, має скромний вигляд сіренького буденного камінця. І вчив Хому:
— Алмаз сам не впадає у вічі. Його треба наглядіти...
Скільки цього дня через їхні руки пройшло сірих буденних камінців! І ні один з них не був алмазом! Не був? Хлопці помилилися. Круглячок, який Пилип підібрав у рівчаку, що залишив після себе дощовий потік, був справжнім алмазом. Довгі тисячі років він лежав серед кам’яного дріб’язку, і на ньому наросла тонюсінька плівка від вапна, а ще тонша від кременю. Він падав разом з потоками з каменя на камінь, його дзьобали гостряки, товкли гранітні і гнейсові брили. У ті подзьобини набилася глина, пісок, іржа.
З такого кристала можна вигранити діамант, яким милувалися б покоління людей; наробити наконечників до гірничих свердел і пробивати такими свердлами найміцніші породи, що прикривають собою невичерпні запаси дорогоцінної. нафти і ще дорогоціннішого газу й інших багатств земних надр...
Зморений утомою, Пилип мляво подержав алмаз на долоні, мляво оглянув його і викинув геть. Камінець провалився в щілину між камені. Довго доведеться шукати його наступним поколінням!
Втома і невдача засмутили Пилипа. Він похилив голову і так ішов, поки очі його не спинилися на Люсі. А тоді стрепенувся: "Не думайте, що отак і здається Пилип! Не знайшов діаманта як геолог, то знайде його як археолог!"
І Пилип поклав руку на пояс... Він був готовий до нового бою.
Яр розширявся, схили його ставали все похилішими. Нагромадження каменів залишилося позаду. Землю тут вже застеляла лише кам’яниста жорства, а де, то й пісок. Попереду, як на долоні, забовваніла Кам’яна гора.
Незабаром схили ущелини розійшлися, ї вона перетворилася на просторий вибалок, виритий травою й кущами вересу та будяків. Між кущами там і там темніли більші й менші вирви від авіабомб і артилерійських снарядів: під час відступу німецьких фашистів в 1943 році тут відбувся запеклий бій.
Місцевість для привалу була дуже вдала; то й отаборились. Метрів за сто — сто п’ятдесят протікала річечка Вуша, оперізуючи з трьох боків Кам’яну гору. Вода в ній спокійна, неглибока й тепла. Всі досхочу накупалися, а коли повилазили, то втоми неначе й не було.
Чергові заклопотались біля багаття, всі інші робили, що кому хотілося: відпочивали, сиділи купками, розмовляли, ганяли в довгої лози.