Пилип зиркнув здивовано на Тимофія, нічого йому не одповів, а звернувся до Хоми:
— А я ще ніколи не пробував, щоб цілий день нічого не їсти и не пити.
— І я,— бадьоро сказав Хома.— А, мабуть, воно гарно! Я в кіно бачив. Тільки треба тугіше поясок затягти.
Еге, так де ж той поясок, коли на хлопцях були самі труси, та й то не на резинках, а на вшитих поясах. А вшитого пояса не затягнеш.
— Ет, пусте,— подумавши хвилинку, сказав Пилип.— Треба просто вірьовочкою попідв’язувати труси. Аби тільки вірьовочка була не тонка, а товста. Тонкою як затягнешся добре, то різатиме.
Хома заблискотів очима і радо сказав:
— У мене в рюкзаці є, на дорозі знайшов. З палець завтовшки.
Через дві години сонце стало майже над головами. Розігріті скелі й каміння дихали спекою. Зелень, де вона вилазила з ущелин і вибалків, посіріла; листочки поскручувалися і неначе вкрилися сірою ворсою. Від того, що листочки поскручувалися, кущі порідшали, стало видно, що там під ними. Хома навіть куріпочку з дітьми помітив — гайнула від людей у кам’яні звалища й не озирнулася.
В цю пору над цією гірською країною не буває ніяких вітерців, зависає над нею розпечена мла, мов від куряви. Сонце здається жовтогарячим, як великий помаранч, і на нього можна дивитися неозброєним оком. Небо теж втратило свій небесно-блакитний тон, воно помутніло.
Мандрівники намагалися, де можна було, йти по траві або по м’якій землі, бо камінь був, як розпечений черінь у печі, і на одному місці но можна було навіть устояти.
Після першої години маршу Григорій Савич звелів промочити горло.
"Пхи,— відповів тихо Хома.— Мені хоч би й до вечора, то байдуже без води".
"Коли Хома не п’є, то чому я буду пити, воду переводити,— подумав Пилип.— І я не питиму. Перехилю в рот баклажку, а пробки не вийму. Хай Григорій Савич думає, що ми підсвіжилися..."
Пізніше, коли у Хоми почала випадати смага на губах, Пилип спитав у приятеля:
— Держишся, Хомо?
— Держуся. А що мені?
Вони пішли далі, і, йдучи, Пилип розповідав Хомі:
— Восьминіг, знаєш, сильний який? Тільки кашалот ще сильніший!
— А є такий восьминіг, що подужає кашалота або аж двох? — спитав Хома.
— Куди йому,— палко відповів Пилип. І розповів другові про одну з морських трагедій, яка відбулася на дні океану. Кашалот напав на володаря морських глибин — спрута; відбулася кривава боротьба. Кашалот таки переміг восьминога, але останній своїми гігантськими мацальцями повидирав з боків свого супротивника шматки м’яса з тарілку завбільшки. Від себе про цю подію Пилип розповів Хомі так:
— То вони як зустрілися, а він, чуєш, мацальцями його так і тягне. Присоски на кожному мацальці з миску завбільшки, страшні. А він як терне його боком та до підводної скелі так і притискає, до крові роздушив, тоді — у пащеку і з’їв.
Незважаючи на деяку стилістичну недовершеність розповіді, Хома слухав приятеля, затамувавши дихання. Він з усіма подробицями уявляв перипетії грізної сутички, і що йому було до того, що "він" у Пилипа означав і восьминога, і кашалота! Очі у Хоми блищали, в них одсвічувався захват і жах.
Переживши трохи подію, Хома, облизавши губи, узявся розповідати зміст останньої кінокартини, яку він бачив. Під час цієї розповіді Пилип увесь час схвально кивав головою, а "Хома з притиском вигукував:
— А він тоді, чуєш, на коня! А він за ним біжить, чуєш! А він кричить: гляди, наздоженеш чорта лисого! А він тоді: бац! бац!
— Убив? — спитав Пилип.
— Куди йому! Там яма була. А він у неї — беркиць! А він тра-та-та, тра-та-та, тра-та-та! От гарна картина...
Все вже переговорили, а марш тривав.
Хома почорнів, очі його глибоко поховалися у вічниці і палахкотіли напруженим гарячковим блиском. Пилип теж потемнів, став якийсь менший і не такий шовковистий. Але кроку не применшував. Час від часу він питав у Хоми:
— Держишся, Хомо?
— Держуся,— відповідає Хома.— А мені що?
А ще довго зможеш продержатися?
— Хоч і до смерті...
На цьому обидва замовкали. Бо від безводдя в роті у них попересихало, язик був шорсткий, наче сукняний, губи ще більше вкрилися смагою, а піднебіння стало, мов шкураток.
Після полудня, помітивши, що Пилип увесь почорнів змарнів, Люся підійшла до нього і тривожно спитала:
— Чи ви з Хомою не захворіли, Пилипе?
Коли б Люся спитала тільки про нього, обминувши Хому, Пилип розсердився б, бо не сам же він терпів без хліба й води це випробування,, а з другом. Те, що Люся Хоми не забула, зігріло Пилипове серце. І в думці він скрикнув: "От дівчина! Вона все розуміє!" А потім уже вголос відповів:
— Ні. Ми з Хомою не захворіли. Маленькі, чи що?
Пилип намагався вимовити ці слова приязно, на ділі вийшло зовсім інше. Він же ж і язиком як слід не міг поворухнути! І з його вуст вихопилося сичання, шкварчання і якийсь присвист; ще й обличчя йому при цьому змінилося, і бідолашній дівчинці здалося, що Пилип перекривив її.
Люся образилася. Вона до Пилипа підійшла з добрим серцем, а одійшла, ковтаючи сльози і думаючи про себе: "Був такий славний, а тепер, бач, який..." Вона трохи поплакала, звичайно, мовчки, без сліз, потім розсердилась і на себе, і на Пилипа: "Коли він такий, то і я така буду..."
А тепер ми спитаємо: а де ж ділися наші друзі Кость і Сашко? Де ділася Люба і що сталося з їхнім Біланом?
Люба вдень не могла мандрувати, бо допомагала матері. Біланові набридло крутитися біля нової бази, і він гайнув на Шкаврове до головного агронома Хрисанфа Івановича.
Що ж до Сашка й Костя, то вони сиділи в холодочку під скелями і займалися благородною справою вчених мінералогів. Лазячи між камінням, вони наткнулися на ціле звалище дикого скла і тепер ладналися робити з нього крем’яхи.
Повний набір крем’яхів, як відомо, складається з п’яти камінців. В радгоспі хлопці виготовляли їх або з бруковоґо жаменю, або з цегли. Найбільше з цегли. Цегла — м’який матеріал, і з неї можна вишліфувати такі гарненькі крем’яхи, що й очей не одведеш.
Тут цегли не було. Довелося взятися, як кажуть військові, за підручний матеріал, а що він був різнобарвний, то хлопці намагалися зробити кожен крем’ях з окремого камінця. Кость встиг підібрати крем’яхи — блакитний, зелений, рожевий, медово-вогнисто-жовтий. Всі вони були прозорі, просвічувалися красиво проти сонця, а зламані грані так блискотіли, що аж очі засліплювали.