Канатоходцем Оля стала випадково: натягла низенько між двома вербами вірьовку сушити білизну, тоді чомусь злізла на цю вірьовку, пройшлася в один бік, пройшлася в другий, вимахуючи над головою віником, немов віялом.
Це побачила Олина сестра. Звали її Галькою, бо була ще мала. Галька, підождавши, поки Оля пішла полоскати білизну, теж узяла віника, вилізла на вірьовку, упала носом на землю. Ніс її, маленький, гостренький, від зіткнення з землею вгруз кудись. На крик прибігла Оля, побачила пригоду, ухопилася пальцями за ту кнопочку, що виднілася зверху, і витягла Гальчиного носа назад, на білий світ.
За це мати Олю налаяла; Оля втекла на леваду. Сиділа там і гірко плакала. Від несправедливості. В справедливих випадках Оля не нарікала ні на кого, просто втирала сльози і голосно рюмсала. А тепер і рюмсала, і доказувала матері, яка її не чула: "А хіба я винувата?! Вона сама винувата, бо я й не бачила, як вона злізла. А то, бач, які! Зразу: куди ти дивилася, чого не догляділа! А як її доглядиш, коли вона така вредна. Ось я їй дам! Знатиме вона в мене..."
Оля, може, й далі доказувала б, та увагу її привернув тупіт на стежці, що бігла вздовж левади. Вона обернулася на тупіт, побачила хлопців, потім почула, як Куприк гукнув:
Ура, Олько! Підемо на екскурсію!
Оля враз витерла сльози і спитала4.
— А яка екскурсія? Куди? Хто поведе?
— Біжімо з нами, дізнаєшся!
Григорія Савича хлопці і Оля знайшли, як і сподівалися, в шкільній майстерні, де він і старші учні морочилися з класною дошкою. Дошка ця ходила на гвинті, і з нею все було гаразд до останнього іспиту. А після останнього іспиту Хома й Люся висунули дошку на середину класу, обернули її так, що вона стала паралельно до підлоги, тоді посідали на неї — Хома з одного боку, Люся — з другого — і почали гойдатися. То Хома вгору підлетить, то Люся. Кінчилося все це так: хоч Хома був важчий за тонесеньку Люсю, але все-таки Люся переважила його, і він до відказу піднявся вгору. Тоді гвинт, відломивши трохи дошки, вискочив з гнізда, і Хома приземлився на три точки. Першою точкою був ніс, другою — лоб, третього — губи. Від цього верхня губа у нього побільшала, стала якоюсь особливо сизою, соковитою, і хлопці, дивлячись на неї, запитували і самі ж відповідали: "Габдул, чого губи надув? — Светра пропалив.— А дірка ж велика? — Самий комір лишився".
Ось тепер і морочився Григорій Савич з цією дошкою, лагодив її і думав: "А чи могла б Ієреміада мене полюбити? Якби полюбила, то ми поженилися б, були б чоловіком і жінкою. А то — холостяк. Живеш і не знаєш, що з собою робити. Добрі люди, як ідуть в гості, то в парі, як ідуть з гостей, то теж у парі. Як співати захочеться, то теж є з ким. А холостому не те. Їсти сідаєш — сам; у кіно йдеш — сам; з кіна ідеш — сам... Правда, є ще учні, так яка з них користь? Ось, скажімо, Хома. Великий аж до неба... Ну, де таки видано з класної дошки гойдалку зробити?" І тільки подумав це, як щириця й. дурман, що росли біля сарая, зашелестіли, і на порозі став сам Хома. Учитель підвів очі і не повірив собі: ні гулі на лобі, ні виразки на коліні у гостя це було. Спитав:
— Чи це ти, Хомо?
— Я,— відповів той,— а що таке?
— Та нічого. Лагоджу оце дошку, подумав про тебе, аж і ти тут.
Хома скоса глянув на дошку, пізнав свою роботу, часто-часто закліпав віями і став такий маленький, що аж шкода було дивитися. Григорій Савич, не одриваючись від роботи і не дивлячись на Хому, питав далі:
— То чого це завітав? Діло яке є?
— Еге ж,— зраділо відповів Хома і враз повищав, підняв вії, глянув, і очі у нього стали великі, гарні й допитливі, з тривогою, захованою на самому дні. Оцю тривогу й помітив Григорій Савич.
— То кажи, яке в тебе діло?
— Діло таке,— почав Хома.— Тільки я не сам: он і Пилип, і Куприк, і Женька, і Тимофій, і Олька...
— Оля,— поправив Григорій Савич.
— ...і Оля,— без затримки виправився Хома.— І всі. Коли ми на екскурсію підемо?
Григорій Савич одклав викрутку, витер руки об фартух, вийшов із майстерні. Під стіною жовтої акації стояли вряд хлопці й Оля, всі пильно дивилися на Григорія Савича, всі одним замахом поскидали кепки, у кого вони були, і одним диханням сказали:
— Здрастуйте, Григорію Савичу!
Григорій Савич одповів на привітання, пильно оглянув гостей. Очі у всіх були ясні, чесні, тільки на дні кожної пари можна було помітити, як і в Хоми, темні цяточки, за котрими ховалися пригоди з жабами, бритвами, канатами, безмінами...
Григорій Савич почухав потилицю і протяг солоденьким голосом:
— Ти диви, як закортіло на екскурсію! Чого це раптом? Ану, Пилипе, кажи. Що цьому за причина: розчарування у делікатних стравах чи палке поривання до істини?
Пилип виструнчився, як на уроці геометрії, відповів, заховавши свою зрадливу цяточку десь глибоко-глибоко:
— Мене вабить в екскурсію палке поривання до істини!
— Здорово,— відповів Григорій Савич і тим самим тоном спитав: — А може, ти ясніше скажеш, чого ти сподіваєшся від екскурсії?
Пилип ласо облизався і промовив мрійно, обминувши в’їдливий тон Григорія Савича:
— Е, так це ж ми з Хомою хочемо на Діамантовому березі знайти діамант такий, як у нашої Катрі на персні — сім карбованців двадцять копійок заплатила в магазині, у Білій Криниці. І ще знайти золотий скіфський меч! І золоту скіфську підкову!
— Два золоті скіфські мечі і дві золоті скіфські підкови,— піднесено вихопився Хома.— Всі археологи без такого здобутку не повертаються додому.
— Умгу,— протяг Григорій Савич і в одну мить яструбом накинувся на Куприка:
— А тебе що вабить?
Куприк вже забув фразу, котру так ловко склав учитель, ставлячи запитання Пилипові, і тому відповів сам, як міг:
— Мене вабить, це як треба все знати й бачити, наприклад, ріки, моря, океани, де є які лайнери, сейнери, флотилії, траулери й Гаурізанкар. Бо як виросту, то стану матросом далекої плавби, а коли нічого не знаєш, то як ним станеш?
Григорій Савич зміряв очима Куприка і всміхнувся:
— За безмін з батьком уже була розмова?
— Хай хоч і була, але все одно матросом стану,— уперто стояв на своєму Куприк.
Не ждучи, поки Григорій Савич повернеться до неї, Оля сказала: