Детектив Блюмквіст здобуває славу

Сторінка 14 з 27

Астрід Ліндгрен

— Ох-гм-м!

"Ти замалим не склеїв дурня, любий мій Кал-ле, — вилаяв хлопець сам себе. — Краще подивитись, що далі буде".

— Ні, з таким прізвищем у нас ніхто не зупинявся, — впевнено відповів швейцар.

— Ні? І ви, мабуть, не знаєте, чи якийсь Бране або Ліндеберг останнім часом заїздив до вашого міста. Може, він оселився не в готелі, а десь-інде?

Швейцар знову похитав головою.

— Ну, гаразд. А у вас можна дістати подвійний номер?

— Прошу дуже! Номер тридцять четвертий якраз вам підійде, — люб'язно запропонував швейцар. — За десять хвилин буде готовий. А надовго ви приїхали?

— Буде видно. Десь на два-три дні.

Швейцар дістав книгу подорожніх, щоб чоловіки записали свої прізвища. А Калле купив тим часом вечірню газету. Він був якось дивно схвильований.

— Щось тут є, напевне щось є!— прошепотів він сам до себе.

Де б це він пішов звідси, не довідавшись, хто ті панове, що питали про дядька Ейнара! Швейцар, мабуть, трохи здивується, якщо він, Калле Блюмквіст, сяде у вестибюлі читати газету, але іншої ради немає. Калле вмостився на шкіряному фотелі, наче який комерсант, палко сподіваючись, що швейцар не вижене його. На щастя, той почав розмовляти по телефону й навіть не дивився на Калле.

Калле проткнув пальцем у газеті дві дірки, водночас міркуючи, як він пояснить мамі, де вони взялися. [64]

Тоді заходився думати, хто можуть бути ті панове. Часом не детективи? Вони часто приїжджають по двоє, принаймні в кіно. А що, як підійти до одного й сказати: "Добрий вечір, колего!"

"То було б безглуздя, щоб не сказати ідіотизм!— сам собі відповів Калле. — Ніколи не треба випереджати події".

О, як часом людині може пощастити! Обидва подорожні посідали у фотелі навпроти Калле. Він може сидіти собі й роздивлятися їх крізь газету скільки влізе.

"Насамперед прикмети, азбука детектива!-сказав собі знаменитий детектив. — Спершу одного... Тьху! Та за таку пику треба карати!"

Відразнішого обличчя Калле зроду не бачив. Він подумав, що товариство аматорів краси, напевно, заплатило б чималі гроші, аби тільки цей тип якнайшвидше поїхав собі геть. Важко навіть сказати, що робило його обличчя таким неприємним: чи низький лоб, чи надто близько посаджені очі, чи скособочений ніс, чи рот, що через дивну криву посмішку робився ще бридкіший.

"Коли це не злодій, тоді я архангел Гавриїл власною особою!"— подумав Калле.

У другому ніщо не впало в око, хіба тільки майже хвороблива блідість. На зріст він був невисокий, русявий, з ясними блакитними очима, що неспокійно бігали.

Калле так пильно дивився на них, що здавалося, очі його ось-ось вискочать крізь дірки в газеті. Вуха він теж нашорошив. Подорожні жваво розмовляли, та, на жаль, Калле чув тільки окремі слова. Аж ось Блідий сказав досить голосно:

— Чого нам мізкувати! Він має бути в цьому місті. Я сам бачив листа до Лоли. На поштовому штемпелі чітко стояло: Лільчепінґ!

Лист до Лоли? Лола! Це ж, певне, Лола Гельберг!

"А все ж я дещо петраю", — вдоволено відзначив Калле. Він же сам носив укидати листа до Лоли Гельберґ, хоч хто б там була та шановна панна. І вона записана до його нотатника.

Калле намагався ще щось учути з розмови подорожніх, але дарма. Невдовзі по тому підійшов швейцар і заявив, що номер готовий. Відразний і Блідий підвелися й пішли. Калле й собі хотів іти. Тоді помітив, що швейцарова конторка порожня і у вестибюлі, крім нього, нікого немає. Не довго думаючи, він розгорнув книгу подорожніх і заглянув у неї. Відразний записувався перший, Калле добре помітив. "Туре Крук, Стокгольм". Напевне він. А як звати Блідого? "Івар Редіґ, Стокгольм".

Калле витяг нотатника, записав туди прізвища, докладно перерахував прикмети своїх нових знайомих. Знайшов також дядькову Ейнарову сторінку й дописав: "Очевидно, часом називає себе Бране". Потім засунув під пахву газету і, весело насвистуючи вальс, вийшов із готелю.

Лишилося ще тільки одне. Машина! Це, мабуть, їхня, не так часто прибувають сюди машини зі Стокгольма. А якби вони приїхали семигодинним потягом, то вже давно встигли б узяти номер у готелі. Калле записав номер машини та інші прикмети. Тоді оглянув шини. Вони були стерті, крім задньої правої, що виявилася цілком новою. Калле накреслив її візерунок.

— Азбука детектива, — сказав він і сховав записника до кишені.

8

Як і домовились, війна Троянд почалася другого дня. В скриньці на листи Сікстен знайшов аркушик паперу із жахливими образами. Внизу стояло: "Правдивість цього засвідчує Андерс Бенгтсон, ватажок Білих Троянд, що ти йому не гідний навіть розв'язати шнурків на черевиках".

Люто скрегочучи зубами, Сікстен помчав шукати Бенку і Йонте.

Білі Троянди, готові до бою, залягли в пекаревому садку, чекаючи нападу ворогів. Калле видряпався на клен, звідти видно було цілу вулицю аж до поштаревого будинку. Він був розвідником Білих Троянд, водночас не забуваючи своєї справи.

— Власне, мені сьогодні воювати ніколи, — сказав був він Андерсові. — Я зайнятий.

— От тобі й маєш!— мовив Андерс. — Якась кримінальна справа, еге ж? Може, кривий Фредрік знову зазіхає на церковну карнавку?

— Що з тобою говорити!-зітхнув Калле.

Він знав, що його однаково ніхто не зрозуміє, і слухняно, як йому велено, поліз на клен. Безоглядна покора ватажкові була одна із заповідей Білих Троянд.

Як розвідник, Калле все ж таки мав ту перевагу, що міг стежити й за дядьком Ейнаром. Тим часом дядько Ейнар сидів на веранді й допомагав тітці Мії перебирати ягоди, тобто перебрав десь із десяток, запалив цигарку і вмостився на поруччі, вимахуючи ногами. Потім подражнив Єву-Лотту, що пробігла повз нього до штабу Білих Троянд на горище в пекарні. Взагалі, видко, нудився.

— І не набридає тобі отак байдикувати?— почув Калле тітчин Міїн голос. — Піди прогуляйся до міста [67] або поїдь велосипедом купатися, чи що. До речі, вечорами в готелі бувають танці, чому б тобі не піти?

— Дякую за турботу, люба Міє, — відповів дядько Ейнар, — але мені так гарно тут у садку, що не хочеться нічого робити. Тут я справді зможу відпочити й заспокоїти собі нерви. Мені так гарно й легко на серці, відколи я приїхав сюди!

"Аякже, гарно й легко!— подумав Калле. — Десь так гарно, як гадюці в комашнищі. Чи, бува, не через те, що йому гарно й легко на серці, він не спить ночами й тримає під подушкою револьвера?"