Обігнувши гору Даютай, Алчан, як уже було сказано, впадає в старе русло Бікіну і по дорозі приймає в себе з правого боку ще три повноводих притоки: Ольду (по-китайському Култухе), Таудахе55 і Малу Лултухе. Алчан впадав в Бікін за десять кілометрів на південь од залізничної станції під тією ж назвою. Долина його здавна славиться як добре мисливське угіддя і місце женьшеневого промислу.
3 тварин тут ^ водяться: ізюбр, дика козуля, кабарга, кабан, тигр, росомаха, єнотоподібний собака, соболь і рись. Остання найчастіше трапляється по річці Култухе. З 1904 року по річці Алчану почали робити великі порубки і сплавляти ліс. Це в значній мірі розігнало звірів, й тепер козаки, за давнім звичаєм, ходять на Алчан і ніколи не повертаються з порожніми руками.
В селище Табандо ми приїхали смерком. Тут стояло вісім фанз, у яких жило до сімдесяти чоловік китайців.
4 січня — останній день нашої подорожі. Козаки розбудили мене дуже рано.
Було темно, але зорі на небі свідчили, що сонце вже близько до обрію. Морозило... Термометр показував —34° С. Гриви, спини і морди коней вкрилися інеєм. Коли ми рушили в дорогу, тільки-но починало світати.
На волоку було так мало снігу, що довелося вилазити з саней і переносити вантажі на собі.
Дно низового Бікіну мулисте і піщане. Коло берегів часто попадаються підвищення і між ними маленькі озерця, а далі вбік — болота, рідко порослі модриною і миршавою білою березою.
Незабаром після полудня ми прибули в козаче селище Георгіївське, трохи тут відпочили і вирушили па станцію Уссурійської залізниці.
Краса життя полягає в різних контрастах. Як було б приємно з удегейської юрти зразу потрапити в багатий міський дім! На жаль, перехід цей завжди поступовий: спочатку юрта, потім китайська фаиза, далі селянська хата, а тоді вже місто.
Коли доводиться довгий час пити з кухля дешевий чай з присмаком диму, з яким задоволенням п'єш потім хороший чай із склянки. З яким задоволенням я зайшов до .перукарні, помився і потім ліг у чисту постіль з м'якою подушкою!..
Розділ двадцять четвертий СМЕРТЬ ДЕРСУ
Приїхали ми у Хабаровськ 7 січня ввечері. Стрільці пішли в свої роти, а я разом з Дерсу вирушив до себе на квартиру, де зібралися мої друзі.
На Дерсу всі поглядали здивовано і зацікавлено. Він почував себе ніяково і довго не міг призвичаїтися до нових умов.
Я дав йому маленьку кімнату, в якій поставив ліжко, дерев'яний стіл і два табурети. Останні йому, мабуть, зовсім були не потрібні, бо він волів краще сидіти на підлозі або частіше на ліжку, підібгавши ноги по-турецьки. В такій позі він скидався на бурхана з буддійської кумирні. Лягаючи спати, гольд, за давньою звичкою, поверх сінника і ватяної ковдри щоразу підстилав під себе козину шкуру.
Улюбленим місцем Дерсу був куток біля груби. Він сідав на дрова і довго дивився на вогонь. У кімнаті для нього все було чуже, і тільки палаючі дрова нагадували тайгу. Коли дрова горіли погано, він сердився на грубу і говорив:
— Поганий люди, його зовсім не хочу горіти.
Інколи я підсідав до нього, і ми згадували все пережите під час подорожі. Ці бесіди нам обом давали велике задоволення.
Якось у мене виникла думка записати слова Дерсу фонографом. Він легко зрозумів, що від нього вимагають, і розповів довгу казку, яка зайняла майже весь валик. Потім я змінив мембрану на відтворюючу і завів машину знову. Дерсу, почувши свою розповідь, зовсім не здивувався, на його обличчі не ворухнувся жоден мускул. Він уважно вислухав кінець і потім сказав:
— Його,— він указав на фонограф,— каже правильно, жодного слова пропускай нема.
Дерсу був непоправний аніміст: він надав людських якостей і фонографу.
Після повернення з експедиції завжди буває багато роботи: складання грошових і службових звітів, креслення маршрутів, розбирання колекцій і т. д. Дерсу помітив, що я цілими днями сидів за столом і писав.
— Моя раніше думай,— сказав він,— капітан так сиди,— він показав, як сидить капітан,— їсть, людей судить, іншої роботи нема. Тепер моя розумій: капітан сопка ходи — працюй, назад місто ходи — працюй. Зовсім гуляй пе можу.
Таке уявлення у тубільців про начальників цілком природне. Із слів Дерсу ми узнаємо китайських чиновників, які головним чином виконують обов'язки суддів, милують і карають на свій розсуд. Дерсу, можливо, сам не бачив їх, але, напевне, багато чув од тих гольдів, які були в Сан-Сіні.
Якось увійшовши до нього в кімнату, я застав його одягнутим. В руках у нього була рушниця.
— Ти куди? — спитав я.
— Стріляти,— відповів він просто і, помітивши в моїх очах здивування, став говорити про те, що в стволі рушниці багато бруду. Під час пострілу куля пройде нарізами і очистить їх; після цього лишиться тільки протерти ганчіркою канал ствола.
Заборона стріляти в місті була для нього неприємним відкриттям. Він покрутив рушницю в руках і, зітхнувши, поставив її назад у куток. Чомусь ця обставина його особливо схвилювала.
Другого дня, проходячи повз кімнату Дерсу, я побачив, що двері до неї трохи відчинені. Сталося якось так, що я ввійшов тихо. Дерсу стояв коло вікна і щось впівголоса говорив сам до себе. Люди, які довго живуть самотньо у тайзі, звикають висловлювати свої думки вголос.
— Дерсу! — окрикнув я його.
Він обернувся. На його обличчі майнула гірка посмішка.
— Ти що? — звернувся я до нього із запитанням.
— Так,— відповів він.— Моя тут сиди все одно качка. Як можна люди в ящику сидіти? — Він показав на стелю і стіни кімнати.— Люди треба завжди сопка ходи, стріляй.
Дерсу замовк, повернувся до вікна і знову почав дивитися на вулицю. Він нудьгував за втраченою свободою. "Нічого,— подумав я.— Обживеться і звикне до дому".
Якось у його кімнаті треба було зробити невеликий ремонт: полагодити грубу, побілити стіни. Я сказав йому, щоб він днів на два перебрався до мене в кабінет, а потім, коли кімната буде готова, знову оселиться в ній.
— Нічого, капітане,— сказав він мені.— Моя можна на вулиці спи: цамет зроби, вогонь клади, перешкоджай нема.
Йому здавалося все таким простим, і мені нелегко було відрадити його від цієї витівки. Він не образився, але був незадоволений з того, що в місті багато незручностей і не можна стріляти, бо це заважатиме людям.