Поранення мисливця не викликало на стійбищі тривоги: дружина сміялась і кепкувала з чоловіка. Такі випадки трапляються тут часто, на них ніхто не звертає уваги. На тілі кожного чоловіка завжди можна знайти сліди кабанячих іклів і пазурів ведмедя.
За день стрільці полагодили парти, жінки позашивали унти й одяг; аби людям було легше, я найняв двох чоловіків з партами і собаками проводжати нас до дальшого стійбища.
На другий день, 23 грудня, ми продовжували нашу путь.
Далі річка Бікін тече, як і раніше, на північний захід. Долина її то звужується до 200 метрів, то ширшає до трьох і більше кілометрів.
Тут, у горах, росте переважно хвойний будівельний ліс,
а внизу, в долині, мішаний, який складається з ясеня, тополі, в'яза, клена, дуба, липи та бархату.
Після Лаохозену Бікін приймає в себе з правого боку річки Сагде-ула, Кангату і Хабагоу, а з лівого — Чугу-лян*-куні, Давасігчі і Сагде-ге (по-китайському Сітціхе). З Давасігчі перевал веде знову на річку Арму, в середній її течії. Дві високі сопки на правому березі річки мають назву Ла-бей-лаза і Сифантай.
Біля гирла річки Давасігчі було удегейське стійбище з чотирьох юрт. Я сподівався змінити тут провідників і найняти інших, але всі чоловіки пішли на полювання і вдома лишилися жінки та діти. На мою радість, лаохо-зенські удегейці погодились іти з нами далі.
Після полудня ми проминули ще одне стійбйще — Кан-готу. Тут ми розпрощалися з маньчжуром Чіші-у. Я дав йому грошей і харчів.
Незадовго до смерку, трохи не доходячи до річки Хабагоу, ми побачили ще одну юрту і коло неї стали бівуаком. У юрті була молода жінка з двома малими дітьми; чоловік її теж пішов на полювання. Цього разу я залишився із стрільцями в наметі. Ввечері по мене прийшов Дерсу і сказав, що жінка просить мене завітати до неї в гості. Звичайно удегейські жінки дуже мовчазні. Вони дивляться похмуро, недовірливо, не розмовляють із сторонніми і часто зовсім не відповідають на запитання. Наша нова знайома, навпаки, була дуже привітна, трималася просто й невимушено. Вона розпитувала нас про кусун-ських тазів, про життя в місті, про залізницю і т. д. Після вечері я попросив її розміняти мені десять карбованців. Жінка почала тихенько про щось радитися з Дерсу, Віп відповідав їй і голосно сміявся. Потім я дізнався, що вопа не розуміється на грошах і питала його, чи я не обдурю її, якщо вона принесе гроші і я сам розмінюватиму їх. Почувши заспокійливу відповідь, ланка пішла в амбар і принесла звідти невелику берестяну коробочку, прикрашену орнаментом. У цій коробочці паперових грошей було карбованців сорок. Подаючи мені коробку, вона сказала, що її чоловік віддає перевагу срібним грошам, бо їх можна ховати в землі, а вона — тому що їх можна нашивати па одяг.
Я хотів розміняти гроші на найдрібніші і, поклавши десять карбованців їй на коліна, почав відраховувати карбованці. Раптом я побачив на її очах сльози.
— В чому справа? — спитав я гольда.
— Вона каже,— відповів Дерсу,— що ти дав їй один папірець, а з коробки взяв десять.
Я сказав їй, щоб вона не турбувалася, бо я її не обдурю, і коли повернеться її чоловік, то побачить, що я зробив правильно. Але удегейка відповідала, що чоловік її теж не розуміється на грошах, і заливалася слізьми. Щоб заспокоїти жінку, я поклав карбованці в коробку, забрав свої гроші і подарував їй новенький срібний полти-ник. Тривога вмить зникла з її обличчя; крізь сльози вона всміхнулась, потім заходилася частувати нас чумизною кашею з риб'ячою ікрою і знову почала розпитувати про життя удегейців по той бік Сіхоте-Аліню.
Годині о дев'ятій вечора я вийшов з юрти і мимоволі звернув увагу на небо. Чи то від того, що повітря було особливо чисте, чи, може, з якихось інших причин, зорі тут видавалися більшими і яскравішими, і від цього на небі було світліше, ніж на землі. Обриси сусідніх гір і гострі верхівки ялин було видно чітко, ясно, зате внизу все потопало в пітьмі. Неясні, майже невловимі звуки наповнювали сонне повітря; шум од льоту нічного птаха, падіння снігу з гілки на гілку; шелест засохлої билинки, що її колихав легкий подув слабкого вітерцю — все це разом не могло порушити тиші, яка панувала в природі.
Я підійшов до намету. Стрільці давно вже спали. Я посидів трохи біля вогню, потім роззувся, пробрався на своє місце і відразу заснув.
На другий день ми пішли далі. В горах видніли чудові кедрові ліси, зате в долині хвойні дерева поступово зникали, натомість появлялися широколистяні породи, які люблять мулистий грунт і вдосталь вологи.
Тварини цих лісів дуже різноманітні. Тут водяться тигр, рись, дика кішка, білка, бурундук, ізюбр, козуля, кабарга, росомаха, соболь, тхір і летюча білка. Білогрудий ведмідь трапляється по нижній течії Бікіну тільки до річки Ха-багоу; вище — володіння бурого ведмедя. Коли буває врожай на кедрові горіхи, то кабани піднімаються до річки Бягаму, якщо ж кедрових горіхів уродить мало, тварини спускаються вниз, за скелі Сігонку-Гуляиі.
Бікін справедливо вважають однією з найбільш рибних річок у краї. Вгорі в ньому багато харіуса і ленка, по притоках в тінистих водах — коропа, минька і щуки, а внизу, ближче до гирла,— тайменя і сома. Кета піднімається майже до верхів'я.
Біля скель Сігонку стояли удегейці. Від них я дізнався, що на Бікіні когось шукають і що на пошуки зниклих виїжджав пристав, але сніг дуже глибокий, і тому він повернув назад. Я тоді ще не знав, що це стосувалося мене. Удегейці твердили, що далі е ще дві порожні юрти. В цьому покинутому стійбищі я вирішив у перший передсвятковий день влаштувати денний відпочинок.
— Де саме? — спитав я удегейців.
— Бей-сі-лаза-датані,— відповів один з них.
— Скільки верст? — поцікавився Захаров.
— Дві,— впевнено відповів удегеєць.
Я попросив його провести нас, на що він охоче погодився. Ми купили в них лосиного м'яса, риби, ведмежого сала і рушили далі. Пройшовши три кілометри, я спитав провідника, чи далеко до юрти.
— Недалеко,— відповів він.
Однак ми пройшли ще чотири кілометри, а стійбище, як зачароване, відходило од нас все далі й далі. Пора було ставати на бівуак, але не хотілося копатися в снігу і ночувати по сусідству з юртами. На всі запитання, чи далеко ще, удегеєць відповідав коротко: