Іти з кожним днем було важче й важче. Ми часто попадали то в густий ліс, то в кам'янисті розсипи, завалені буреломом. Попереду з сокирами в руках ішли Дерсу і Суи-цай, рубали кущі і дрібні дерева там, до вони заважали тягнути нарти, або клали їх біля вибоїв та косогорів у тих місцях, де парти могли перекинутися. Чим далі ми заглиблювалися в гори, тим більше було снігу. Скрізь, куди не глянеш, чорніли обгорілі стовбури дерев. Дуже сумна картина — ці згарища. Ніде жодного сліду, жодного птаха...
Я, Суицай і Дерсу пішли попереду; стрільці посувалися повільно. Позаду лунали їхні голоси. В одному місці я зупинився, щоб оглянути гірські породи, які виступали з-під снігу. Через кілька хвилин, доганяючи своїх приятелів, я побачив, що вони йдуть нахилившись і щось уважно розглядають під ногами.
— Що таке? — спитав я Сун-цая.
— Один китайський люд три дні назад ходи,— відповів Дер-су.— Наша слід його знайди.
Справді, подекуди ледве було видно людський слід, майже зовсім запорошений снігом. І ще Дер-су та Сунцай помітили, що сліди йшли нерівно, зигзагами, китаєць часто сідав на землю, і два його бівуаки були зовсім близько один від одного.
— Хворий,— вирішили вони.
Ми прискорили ходу.
Сліди весь час вели по річці. По них видно було, що китаєць уже не намагався перелазити через бурелом, а обходив його. Так ми пройшли ще з півгодини. Та ось сліди круто повернули вбік. Ми пішли туди. Коли це із сусіднього дерева злетіли дві ворони.
— А-а! — вигукнув, зупинившись, Дерсу.— Люди помирай єсть.
Справді, кроків за п'ятдесят од річки ми побачили китайця. Він сидів на землі, прихилившись до дерева, ліктем правої руки сперся на камінь, а голову схилив на ліве плече. На правому плечі сиділа ворона. Коли ми підійшли, вона злякано знялася в повітря.
Очі покійника були розплющені і запорошені снігом. Оглянувши місце біля небіжчика, мої супутники визначили, що коли китайцеві зробилося погано, він вирішив стати на бівуак, зняв мішок і хотів ставити намет, та сили покинули його; він сів під дерево і так помер. Маньчжур Чіші-у, Сунцай і Дерсу лишилися поховати китайця, а ми пішли далі.
Весь день ми працювали, не покладаючи рук, навіть не зупиняючись на обід, і все ж пройшли не більше як десять кілометрів. Бурелом, полій, купинясті болота, провали між камінням, занесені снігом, створили такі перешкоди, що за вісім годин ми пройшли тільки 4 і/4 кілометра, тобто просувалися в середньому 560 метрів за годину. Надвечір дісталися, до гребеня Сіхоте-Аліню. Барометр показував 700 метрів.
Наступний день був 14 грудня. Ранок був тихий і морозний. Сонце зійшло червоне і довго не гріло. На вершинах гір сніг став ніжно-рожевий, а в тіньових місцях мав синюватий відтінок.
Оглядаючи околиці, я помітив осторонь клуби пари, що піднімалися з землі.
Я гукнув Дерсу та Сунцая і подався туди дізнатися, в чому справа. То, виявилося, було залізисто-сірчасте водневе тепле джерело. Навколишня порода червоного кольору; накип білий; вапняковий; температура води +27° С. Удегейці добре знають тепле джерело на Уленгоу як місце, куди завжди приходять лосі, але від росіян вони його старанно приховують.
Од гарячих випарів усе навколо взялося інеєм; каміння, кущі лозняку і сушняк, що лежав на землі, вкрилися химерними візерунками, які виблискували на сонці, мов алмази. На жаль, через холод я не міг узяти з собою води для хімічного аналізу.
Поки ми ходили до теплого джерела, стрільці встигли зняти намет і зв'язати спальні мішки.
Відразу ж од бівуаку почався підйом на Сіхоте-Алінь. Спочатку ми ^перенесли на верховини всі вантажі, а потім витягли порожні парти.
На перевалі стояла маленька китайська кумирня з написом: "Сі-жі Ціго вей-дассуай. Цзінь цзай да цін чжей шай лінь". (В давнину в державі Ці був головнокомандуючим; тепер, при дацінській династії, оберігає ліс і гори).
В проекції ця частина Сіхоте-Аліню має вигляд ламаної лінії. Вона йде спочатку на північний схід, потім робить вигин на схід і знову на північно-північний схід. Тут Сіхоте-Алінь схожий на скидовий виступ (горст). Пізніше в багатьох місцях сталися повторні обвали, позаду землі, що зсунулась, зібралася вода й утворилися водоймища. Зі сходу підйом на Сіхоте-Алінь дуже крутий. Верхів'я річки Бую (Уленгоу) — це кілька маленьких струмків, які сходяться в одне русло. Ці яри роблять місцевість надзвичайно пересіченою. За барометричними вимірами, приведеними до рівня моря, абсолютна висота перевалу становить 860 метрів. Я назвав цей перевал іменем Маака, який працював 1855 року в Амурському краї. Дві висоти по боках перевалу мають тубільні назви: права — Атак-сеоні, висотою 1120, і ліва — Адахуналянгзянь, висотою 1000 метрів. Мої супутники охрестили їх Горілим конусом і горою Гребінчатою.
Східний схил Сіхоте-Аліню зовсім голий. Важко уявити собі місцевість непривітнішу, ніж верхів'я річки Уленгоу. Аж не віриться, що тут був колись ліс. Небагато дерев уціліло. Сунцай казав, що раніше тут водилося багато лосів, від чого й річка дістала назву Буй, тобто лось; але відтоді, як вигоріли ліси, всі звірі пішли звідси, і долина Уленгоу перетворилася на пустелю.
Сонце пройшло по небу вже більшу частину свого шляху, коли стрільці витягли па перевал останніхнарти.
Увесь день стояла гарна, ясна і сонячна погода. Термометр показував —17,5° С. Барометр — 685. Легкий вітер гнав зі сходу невеликі купчасті хмари. Здалеку видавалося, що вони пливли високо по небу, а в міру наближення до Сіхоте-Аліню опускалися до землі. Над вододілом хмари проходили зовсім низько і набирали якогось сірувато-жовтого відтінку. Кожна хмарка розряджалася дрібнесеньким іскристим ніжним пилом. Тоді навколо сонця з'являлися райдужні вінки, та тільки-но хмара пропливала, світлове явище зникало.
Західний схил Сіхоте-Аліню пологий, але крутіший, ніж у верхів'ї Арму. За перевалом зразу починається ліс, де ростуть ялини, смереки та модрини. По берегах річок росте береза з жовтою волохатою корою, гірський клен і вільха.
Мохи і волога не дали пожежам поширитися далі вододілу, хоч і з цього боку подекуди видніли горілі лисини: в бінокль ясно було видно, що це не осипи, а місця згарищ.