— Раніше ніякі люди перший звіра знайти не можу. Завжди моя перший його подивися. Моя стріляй — завжди в його сорочці дірку роби. Моя куля ніколи мимо ходи нема. Тепер моя п'ятдесят вісім років. Око погане стало, подивись не можу. Кабарга стріляй — не влучив, дерево стріляй — так само не влучив. До китайців ходи не хочу — їх роботу моя розумій нема. Як моя далі живи?
Тільки тепер я зрозумів недоречність своїх жартів. Для нього, людини, що добуває собі засоби до життя полюванням, послаблення зору було рівнозначне загибелі. Трагізм збільшувався ще тим, що Дерсу був зовсім самотній. Куди йти? Що робити? Де схилити па старості свою сиву голову?
Мені нестерпно стало жаль старого.
— . Нічого,— сказав я,— не бійся. Ти мені багато помагав, багато разів виручав мене з біди. Я перед тобою в боргу. Ти завжди знайдеш у мене притулок і шматок хліба. Будемо жити разом.
Дерсу заметушився і почав збирати свої речі. Він підняв рушницю і подивився па неї як па річ, тепер йому зовсім не потрібну.
Сонце тим часом сховалося за обрій. Від гір на схід потяглися довгі тіні. Вода в річці, яка ще не встигла замерзнути, блищала, мов дзеркало: в ній відбивалися кущі і прибережні дерева. Здавалося, що там унизу, під водою, був такий же світ, як і тут, і таке ж світле небо...
Біля річки ми розійшлися: Дерсу повернув на бівуак, а я вирішив ще пополювати. Я довго блукав у лісі, але нічого не бачив. Нарешті втомився і пішов назад.
На заході поволі згасала заграва. Посиніле повітря стало нерухоме; похмура долина скидалася на глибоку гірську ущелину.
Раптом у кущах щось заворушилось. Я завмер і приготував рушницю. Знову легкий тріск, і з вільшняків на галявину тихенько вийшла козуля. Вона почала скубти траву і, певно, мене не помічала. Я швидко прицілився і вистрілив. Нещасна тварина рвонулась уперед і ткпулась мордою в землю. За хвилину життя покинуло її. Я взяв пояс, зв'язав козулі ноги і поклав її на плечі. Щось тепле потекло мені за шию: це була кров. Тоді я опустив свій мисливський трофей на землю і почав кричати. Незабаром у відповідь пролунали крики Дерсу. Він прийшов без рушниці, і ми разом з ним понесли козулю на палиці.
Коли підходили до бівуаку, вже смеркло. Зійшов місяць і своїм фосфоричним промінням осяяв море, прибережне каміння, ліс і воду в річці. Навколо стояла тиша, тільки легкий нічний вітер ледь шелестів травою. Цей шум був такий одноманітний, що вухо, яке звикло до нього, зовсім його не помічало. На нашому бівуаку горів вогонь; світло від нього лягало по землі червоними бліками, перемішувалося з чорними тінями і з блідим промінням місяця, що крадькома пробивалося крізь віти чагарників. Вдалині вирізнявся високий Баклановий мис, повитий морськими випарами.
Після полювання я відчув утому. За вечерею я розповідав Дерсу про Росію, радив йому покинути тайгове життя, сповнене небезпеки й нестатків, і оселитися разом зі мною в місті, але він, як і раніше, мовчав, про щось глибоко замислившись.
Нарешті я відчув, що повіки мої злипаються. Я загорнувся в ковдру і заснув.
Вночі я прокинувся. Місяць стояв високо в небі; зорі, які були ближче до обрію, блищали, мов брильянти. Повернуло за північ. Здавалося, вся природа дрімала. Нема нічого прекраснішого від безмежно широкого моря, залитого місячним сяйвом, і глибокого неба, повного тихих сяючих зірок. Темна вода, громаддя скель на березі і мовчазний ліс у горах гармоніювали одне з одним і створювали картину, сповнену величної краси.
Біля вогню сидів Дерсу. Я одразу зрозумів, що він ще не лягав спати. Старий зрадів, що я прокинувся, і почав гріти чай. Я помітив, як гольд хвилюється, клопочеться коло мене і всіляко старається, щоб я знову не ліг, Я сказав, що спати більше не хочу. Дерсу підкинув у багаття дров і, коли вогонь розгорівся, підвівся й урочисто мовив:
— Капітане! Тепер моя буду говори. Тобі треба слухай.
Він почав з того, як жив раніше, як став самотній і як добував собі їжу полюванням. Рушниця завжди його виручала. Він продавав панти і за них діставав у китайців патрони, тютюн та матерію на одяг. Він ніколи не думав про те, що очі його зрадять і їх не можна буде купити ні за які гроші. Ось уже з півроку, як він відчуває послаблення зору, гадав, це минеться, та сьогодні впевнився, що його полюванню настав кінець. Це його налякало. Потім він згадав мої слова, що у мене він завжди знайде притулок і шматок хліба.
— Спасибі, капітане,— сказав він.— Дуже спасибі! — І раптом став на коліна і вклонився до землі. Я кинувся, щоб підвести його, почав говорити, що, навпаки, я завдячую йому життям і якщо він житиме зі мною, то цим тільки втішить мене. Щоб відвернути його від сумних думок, запропонував йому чай.
— Зажди, капітане,— спинив мене Дерсу.-— Моя ще говорити кінчай нема.
Після цього він розповів далі про своє життя. Говорив про те, що коли був молодий, від старого китайця навчився шукати женьшень і вивчив його прикмети. Він ніколи не продавав корені, а рослини переносив у верхів'я річки Лефу і там садив. Останній раз на плантації женьшеня він був років п'ятнадцять тому. Всі корені росли добре; там було двадцять дві рослини. Він не знає, чи збереглися вони, чи ні,— напевне, збереглися, бо посаджені були в глухому місці, людських слідів поблизу не помічав.
— Це все тобі! — закінчив він свою довгу промову.
Мене це вразило, я почав умовляти продати корені китайцям, гроші взяти собі, але Дерсу наполягав на своєму.
— Моя не треба,— казав.— Мені трохи лишилося жити. Скоро помирай. Моя дуже хочу панцуй 36 тобі подарувати.
В його очах було стільки благання, що я не міг заперечувати. Моя відмова образила б його. Я погодився, але взяв з нього слово, що, коли закінчимо експедицію, він поїде зі мною до Хабаровська. Дерсу дав згоду.
Ми вирішили навесні податися на річку Лефу шукати дорогі корені.
Посріблений місяць схилявся до заходу. На східному боці неба з'явилися нові сузір'я. Волога, що насичувала повітря, впала на землю і вкрила все тонким сріблястим інеєм. Це були перші ознаки наближення світанку.
Дерсу ще раз підкинув дров у вогонь. Яскраве тріпотливе полум'я шугонуло вгору і червонуватою загравою осяяло кущі й прибережні скелі — цих безмовних свідків нашої умови і взаємних зобов'язань.