З кожним днем ставало холодніше. Середня добова температура знизилася до —6,3° С, і дні помітно зменшилися. На ніч для захисту од вітру треба було забиратися в лісову гущавину. Щоб заготувати дров, доводилося рано ставати на бівуаки. Тому за день удавалося пройти мало, і на дорогу, яку влітку можна було пройти за добу, тепер доводилося витрачати вдвоє більше часу.
Вранці 4 листопада всі прокинулися від холоду. Термометр показував — 11° С при великому вітрі. Погрівшись біля вогню, ми напилися гарячого чаю і рушили в дорогу.
Весь час, починаючи від моря, по обидва боки в горах тягнулися суцільні згарища.
Попереду, і ліворуч од нас видніла Плоска гора, заввишки 600 метрів, яку місцеві жителі називають Кямо. З гірського хребта, до складу якого вона входить, беруть початок три притоки Холонку: річки Пуйму, Сололі і Даг-ди — єдине місце в басейні Холонку, де ще водяться ізюбри та кабани. Підійматися на човні можна тільки до річки Сололі.
Біля гирла річки Пуйму ми знайшли розвалену корейську мисливську фанзу і біля неї старий дощаний човен. Це підтвердило, що спостереження Дерсу були правильні.
Вибравши місце для ночівлі, я наказав Захарову й Ари-ніну ставити намет, а сам з Дерсу пішов на полювання. Тут по обох берегах річки де-не-де вузькою смугою ще зберігся живий ліс, де ростуть осика, вільха, кедр, шелюга, береза, клен і модрина. Ми йшли і тихо розмовляли. Дерсу — попереду, я — трохи позаду. Раптом гольд подав мені знак зупинитись. Я спочатку подумав, що він прислухається, але незабаром побачив інше: він зводився навшпиньки, нахилявся на всі боки і нюхав повітря.
— Пахне,— сказав пошепки,— люди є.
— Які люди?
— Кабани,— відповів гольд.— Моя запах найди є.
Хоч як я нюхав повітря, але ніякого запаху не відчував. Дерсу обережно рушив праворуч і вперед. Він часто зупинявся і принюхувався. Так ми пройшли кроків півтораста. Раптом щось шарахнулось убік. Це була дика свиня і з нею піврічне порося. Ще кілька кабанів кинулися врозтіч. Я вистрілив і вбив порося.
Повертаючись назад, я спитав Дерсу, чому він не стріляв у диких свиней.. Гольд відповів, що не бачив їх, тільки чув у гущавині шарудіння, коли вони побігли. Дерсу був невдоволений — голосно лаявся, а потім раптом зняв шапку і почав бити себе кулаком по голові.. Я засміявся і сказав, що він краще бачить носом,' ніж очима. Тоді я не знав, що ця дрібненька пригода була сигналом до трагічних подій.
Порося важило майже 24 кілограми і було дуже до речі. Ввечері ми ласували свіжою дичиною, всі були веселі, жартували і сміялися. Тільки Дерсу сидів похмурий. Він все хмикав і голосно запитував себе, як це він не бачив кабанів.
Після вечері стрільці поділилися на зміни і почали сушити м'ясо на вогні, а я взяв дорожній щоденник.
5 листопада вранці знову був мороз (—14° С); барометр стояв високо (757). Небо було чисте; сонце зійшло, але не гріло, зате давало багато світла. Холод усіх підбадьорював, усім додавав енергії. Разів два ми переходили з одного берега річки на другий. У цих місцях Холонку завширшки близько 6 метрів; русло її захаращене хмизом.
Сьогодні ми пройшли ще дві притоки, які впадають у річку з лівого боку: Монінгі 1-шу, Монінгі 2-гу і Тігда-мугу. Вони також беруть початок з гори Кямо. По долинах річок Монінгі водяться лосі; свіжі сліди їх траплялись часто, але харчів у нас було досить, і, не затримуючись, ми пройшли мимо. Від річки Тігдамугу до річки Олосу (верхня ліва притока Холонку) один день подорожі. По самій річці Холонку і по Олосу можна за день дійти до вододілу. Ця частина Сіхоте-Аліню зі сходу гола, а з заходу — вкрита хвойним лісом.
Ішли ми тепер без провідника, по прикметах, які нам указав солон. І гори, й річки такі схожі одна на одну, що легко було помилитись і піти не тією дорогою. Це мене найбільше непокоїло. Дбрсу, навпаки, ставився до всього байдуже. Він так звик до лісу, що інших умов, мабуть, не міг собі уявити. Йому було зовсім однаково, де ночувати — тут чи в іншому місці...
За вказівками солона, після річки Тігдамугу ми дійшли до другого безіменного струмка і біля нього стали бівуаком. По цьому струмку ми мали йти до перевалу на річку Нахтоху,
Вночі я погано спав. Чогось непокоїла думка: чи правильно ми йдемо? А що як ми пішли не по тому струмку і заблудились! Я довго повертався з боку на бік, нарешті встав і подався до вогню. Коло багаття сидячи спав Дерсу. Біля нього лежали два собаки. Одному з них щось снилося, і він тихенько гавкав. Дерсу теж щось марилося. Почувши мої кроки, він спррсоння голосно запитав: "Який люди ходи?" —* і тієї ж миті знову поринув у сон.
Над землею, що потонула в нічній пітьмі, повисло темне небесне склепіння з мільйонами зірок, які мінилися кольорами веселки. Широкою смугою, від краю до краю, простягся Чумацький Шлях. По той бік річки стіною стояв мовчазний ліс. Навколо було тихо, дуже тихо...
З півгодини посивів я біля вогню. Тривога моя зникла. Я вернувся в намет, загорнувся в ковдру, заснув, а ранком прокинувся аж тоді, коли всі вже збиралися в дорогу. Сонце щойно встало з-за обрію і кидало свої промені на вершини гір.
Відразу ж з бівуаку почався підйом. З першого ж перевалу ми побачили долину річки Пії; за нею виднівся другий гірський хребет з гольцями, потім третій, вкритий снігом. За ними, певно, текла річка Нахтоху.
По дорозі нам траплялося багато маленьких річок, певно, притоки річки Пії. Погано, коли йдеш без провідника: наче сліпий. До вечора ми дійшли до якоїсь річки, а на другий день до двох годин після полудня досягли третього перевалу.
Підйом па нього був тривалий, але не крутий. Унизу, біля підніжжя хребта, росте мішаний ліс, ближче до гребеня він стає рідкий і засмічений. Листяні породи незабаром поступилися місцем хвойним, а на зміну кущам і трав'яному підліссю з'явилися мох та'багно,
Чим вище ми підіймалися, тим більше було снігу. Побачивши вгорі просвіт, я зрадів, гадаючи, що вершина недалеко, та радощі виявилися передчасні: це був сланкий кедр. Добре, що він не дуже розрісся. Пробравшись крізь нього, ми зійшли на гольці, де немає ніякої рослинності. Я подивився на барометр — стрілка показувала 760 метрів.