Надвечір Дерсу ходив на полювання і вбив кабаргу. Це двокопитна тварина, схожа на антилопу, висотою з півметра, а довжиною з метр. її задні ноги трохи довші за передні, і коли тварина стоїть на чотирьох, зад її трохи піднято. Шия у кабарги довга, голова невелика, гарна, з темними виразними очима і рухливим носом. Вона не мас рогів і слізних ямок. Зате природа наділила її іклами: у самиць ікла маленькі і не стирчать з рота, а в самців довгі, гострі і стирчать униз на 5—6 сантиметрів. Під час парування самці б'ються між собою, завдаючи один одному досить небезпечних поранень. На відміну від інших двоко-питних, кабарга має жовчний міхур і мускусний мішечок. ІІІерсть тварини груба і ломка, загальне, забарвлення — строкато-темно-буре. Рухи кабарги рвучкі і непевні, крик пронизливий і тоскний. Під час гону самці поширюють міцний запах.
На вечерю варили м'ясо кабарги; воно чимось віддавало, Чан Лін сказав, що воно пахне мохом, Чжац Бао заїїевняв, що смолою, а Дерсу вказав на багно. В тих місцях, де водиться кабарга, завжди є і те, і друге, і трете; певно, то був запах мускусу.
Весь наступний день, 12 вересня, ми через дощ простояли на місці. Треба було переждати негоду. Осінні дощі в Уссурійському краї ніколи не бувають тривалі, зате вони щуже сильні. Цілий день я сидів у наметі і креслив свої зйомки. Вночі зірвався рвучкий вітер. Де-не-де з'явилися зорі і, як завжди буває в таких випадках, перед світанком ударив мороз. Знову все навколо забіліло від інею, сирий мох замерз і хрустів під ногами. Від наших ніг на ньому лишалися глибокі сліди, чим були страшенно невдоволені Дерсу і Чжан Бао. Ця обережність червоною ниткою проходила у всіх їхніх діях навіть тоді, коли ми перебували дуже далеко від житла і не могли сподіватись зустрічі з людиною.
Роздивившись, ми побачили, що перебуваємо якраз навпроти того місця, де починається річка Сіца 24.
Від столової гори Тянь-чін-лаза Сіхоте-Алінь тягнеться спочатку на північний схід, а потім повертає на північний захід. У цьому куті височіє гостра конічна сопка. Висота сопки за барометричними вимірюваннями, 1230 метрів. Далі Сіхоте-Алінь простягається на північ. Кілометрів за п'ять од сопки він повертає на схід, утворюючи двогорбу сопку, яку ми назвали Верблюдом (1100 метрів). Потім хребет вигинається ще раз на захід. Звідси він бере попередній напрям і підходить до найвищої гори, яку ми вчора бачили здаля.
Вся описувана частина Сіхоте-Аліню зовсім гола; тут, певно, і раніше не було лісів. Коли дивитися на вершини гір знизу (з долин), здається, що біля гольців зеленіє травичка. Недосвідчений мандрівник поспішає пройти лісисту зону, щоб швидше вийти до альпійських лук. Але. яке велике його розчарування, коли замість травички він попадає у смугу сланкого кедра. Коріння цієї деревної рослини вгорі, а стовбур і гілка його стелються по схилу, якраз назустріч людині, що виходить на гору. Пробиватися крізь сланкий кедр дуже важко: без сокири тут не обійтися. Нога часто зісковзує з сучків; коли падаєш, раз у раз сідаєш верхи на гілки, причому ноги не досягають землі, і обминути ці зарості теж не можна, бо вони кільцем оперізують вершину. Вище від них на Сіхоте-Аліні ростуть низькорослі багна, брусниці, рододендрони, мохи, ще вище — лишаї і, нарешті, починаються гольці.
В цей день ми дійшли до підніжжя куполоподібної гори і зупинилися біля неї в сідловині.
Розділ одинадцятий НЕБЕЗПЕЧНА ПЕРЕПРАВА
Гора Шайтан.— Річка СіцаПочаток річки Такеми.— Вода прибуває.— Переправа на плоту.— Дерсу в небезпеці.— Прив'язане дерево.— Порятунок.— Повернення до моря.— Смішне непорозуміння.— Прибережні гірські річки.— Скеля Ван-Сін-лаза.— Кільчатий тюлень.— Бівуак біля гирла річки Кулумбе.— Тінь і душа.— Плямистий олень.
Вночі ми мало спали, мерзли і дуже зраділи, коли на сході з'явилися ознаки світанку. Сонце ще ховалося за обрієм, а на землі було вже все видно.
Гірський край з пташиного польоту! Яка краса! Куди не глянеш — скрізь гори; вершини їх, то шпичасті, як півнячі гребені, то рівні, мов плато, то куполоподібні, як морські брижі, ховалися одна за одну, відступали вдалину і наче розтавали в імлі.
Та ось зійшло сонечко, пригріло землю. Іній зник і трава з попелясто-сріблястої знову стала буро-жовтою і сухою.
Зібравши свої торби, ми почали сходити на найвищу гору. Багато разів сідали відпочивати, потім знову дерлися наверх і тільки перед полуднем досягли вершини. За барометричними вимірюваннями, висота гори становить 1570 метрів. Я назвав її Шайтаном. Це найвища точка в центральній частині Сіхоте-Аліню. Східні схили — кам'янисті і круті, західні — пологі. Камені, які вкривали вершину Шайтана, були так міцно укладені, наче хтось їх навмисне утрамбовував і припасовував один до одного.
Спуск з гори забрав у нас теж багато часу. У дальшій, сусідній сідловині барометр показав 1060 метрів. Звідси Сіхоте-Алінь повертає на північний схід.
Далі ми ним не пішли і почали спускатися в долину річки Сіци. З великої гори треба завжди сходити обережно, не поспішаючи, іноді зупинятися, відпочивати і роздивлятись.
Осипи, мох і сланкий кедр тепер лишилися позаду. Тут я знайшов волохату чорну смородину. Нижче росла горобина, дрібна модрина і низькоросла береза; ще нижче — кедр, потім — чорна береза, дуб і всі інші дерева.
Опівдні ми зупинилися на відпочинок. Поки гріли чай, я встиг зробити кілька фотографічних знімків.
Річка Сіца у верхів'ї складається з двох річок, кожна з
них у свою чергу поділяється на два струмки, потім ще і ще. Всі струмки збігають у велику улоговину, порізану ярами.
Ніде хребет Сіхоте-Алінь не виступає так велично і різко, як у верхів'ї Сіци. Тут він справді здається високим гірським хребтом.
Скрізь в оголеннях я бачив кристалічні сланці і кварци, забарвлені окисом міді. Китайці кажуть, що на річці Сіці є золото, а в горах — гірський кришталь. У долині річки Сіци раніше були чудові хвойні і мішані ліси, які згодом вигоріли. Тепер на місці згарища виросли березняки двадцятип'ятирічного віку.
Річку Сіцу вважають добрим місцем для полювання, і справді, сліди ізюбрів траплялися нам майже на кожному кроці. Втоптана земля, поскубані кущі, клапті шерсті й уламки рогів свідчили про те, що тут відбуваються головні бої.