В іншому місці я побачив у траві дроздів з червоним черевцем. Почувши шурхіт наших кроків, вони раптом усі разом злітали в повітря і сідали на гілки найближчих дерев, щебечучи так, немов обмінювалися думками про те, що трапилося. По кущах нишпорили маленькі цікаві пташечки із смугастою спиною і білою голівкою. Це були ластівки-мухоловки. Коли зникнуть комахи, вони теж повинні відлетіти в теплі краї. Цей час уже був близько. Недаремно мухоловки почали збиратись у табунці, Над осипами кружляли два яструби. Піскухи були для них ласою приманкою. Та ці гризуни дуже обережні. Далеко від нір вони не відходили і при найменшій ознаці небезпеки швидко ховались у камінні. Але, вміло маневруючи, пернаті хижаки не лишалися без здобичі.
За роботою непомітно промайнув день. Сонце вже готувалося йти на спочинок. Золотаві промені його глибоко пронизували ліс і надавали йому особливої привабливості.
Ми прискорили ходу.
Маленька, ледь помітна стежечка, що правила нам за провідну нитку, весь час петляла: вона переходила то на один берег річки, то на другий. Долина ставала дедалі вужча і раптом зразу поширшала. Рельєф набув незрозумілого, розпливчатого характеру. Це було верхів'я річки Такунчі. Тут три струмки збігалися в одне місце. Я зрозумів, що стою біля підніжжя Сіхоте-Аліню.
Відроги хребта були так розмиті і прорізані гірськими джерелами, що здавалося, ніби то окремі сопки. Далі за ними видно було гребінь вододілу; наче високою стіною облямував він початок Такунчі. Природа мовби хотіла чітко відокремити тут прибережний район од басейну річки Іману. В тому місці, де з'єднувалися три струмки, була невелика галявина, і на ній стояла маленька фанза, вкрита корою і сухою травою.
Біля фанзи ми застали самотнього старого китайця. Коли ми вийшли з кущів, він одразу хотів утекти. Але, видно, самолюбство, похилий вік і звичай гостинності примусили його лишитися. Старий розгубився і не знав, що діяти.
Тоді вже переслідували браконьєрів і виселяли їх за межі краю. Китаєць, мабуть, думав, що його зараз же арештують і відправлять у затоку Ольга під конвоєм. Від хвилювання він сів па пень і довго не міг заспокоїтися. Старий важко й поривчасто дихав, обличчя його вкрилося потом.
Тим часом сонце заховалося за гори. Чарівне світло в лісі погасло; навколо стало похмуро і прохолодно.
Місце, де стояла фанзочка, видалося мені таким затишним, що я вирішив тут заночувати.
Дерсу і Чжан Бао вітали дідуся по-своєму, а потім взялися розпалювати вогнище та варити вечерю. Я сів осторонь і довго розглядав китайця.
Він був високий на зріст, трохи сутулуватий, з чор-пими помутнілими очима і довгою рідкою сивою бородою. Жилава шия, темне зморшкувате обличчя і трохи загострений ніс робили його схожим на мумію. Він був у старій, уже давно вицвілій, грубо полатаній сорочці з синьої даби, підперезаній таким самим старим шарфом, до якого збоку були прив'язані мисливський ніж, лопаточка, щоб викопувати женьшень, і торбинка для кременя та кресала. На ногах сині штани і низеньке саморобне взуття із шкіри лося з ремінними перетяжками, а на голові звичайна ганчірка, почорніла від кіптяви та бруду.
Старий китаєць не був схожий на звичайних робітни-ків-китайців. Ці руки з довгими пальцями, цей профіль та ніс з горбочком і якийсь особливий відбиток на обличчі свідчили про те, що він попав у тайгу випадково.
"Мабуть, збіглий політичний",— подумав я.
Майнула думка, що причина його страху — це я. Мені стало ніяково. В цей час Аринін приніс мені кварту чаю і дві грудочки цукру. Я встав, підійшов до китайця і подав усе це йому. Старий так розгубився, що випустив кварту па землю і розлив чай. Руки в нього затремтіли, на очах виступили сльози. Він опустився на коліна і вигукнув здавленим голосом:
— Тау-се-ба, та-лай-я! (Спасибі, капітане!)
Я підвів його і сказав:
— Бупа, бе-хай-па, латурл! (Нічого не бійся, діду!)
Всі ми взялися до свого діла. Я заходився креслити денний маршрут, а Дерсу і Чжан Бао почали варити вечерю. Потроху старий заспокоївся. Після чаю, сидячи коло багаття, я почав розпитувати, як він попав на Такунчі.
Китаєць розповів, що звати його' Лі Цунбін, йому сімдесят чотири роки, родом він із Таньцзіна і походить з багатої китайської родини. Ще замолоду посварився з сім'єю. Молодший брат страшно скривдив його. До цього була причетна жінка. Батько став на сторону брата. Тоді вій покинув батьківський дім і пішов на Сунгарі, а звідти цере-брався в Уссурійський край і оселився на річці Даубіхе. Згодом, коли на Даубіхе прийшли руські переселенці, він перебрався на річку Улахе, далі жив на річках Судзухе, Пхусуне та Вай-Фудзі— і, нарешті дістався до річки Такеми, де й прожив безвиїзно тридцять чотири роки. Раніше він був мисливцем. Першу рушницю мав гнотову, за неї вій заплатив тридцять добірних соболів. Потім шукав дорогий корінь женьшень. На старість він уже не міг полювати і став звіроловом. Це й спонукало його осісти на одному місці, подалі від людей. Вже багато років, як він уподобав річку Такунчі і оселився тут. Жив Лі Цунбін сам-один. Інколи хтось із тубільців заходив до нього випадково, і сам він раз чи два на рік спускався до гирла Такеми. Старий згадав свою матір, дитинство, сад, будинок на березі річки.
Нарешті він замовк, схилив голову на груди і глибоко замислився.
Я озирнувся. Біля вогню ми сиділи вдвох. Дерсу і Чжан Бао пішли по дрова.
Ніч мала бути холодна. По небу, всіяному зорями, широкою смугою простягся Чумацький Шлях. Різкий холодний вітер дув з північного, заходу. Я змерз і пішов у фанзу, а китаєць лишився сидіти коло вогню.
Я помітив, що Дерсу проходив повз старого навшпипь-ки, розмовляв пошепки і взагалі намагався^ не гомоніти.
Час од часу я визирав у двері і бачив китайця, що сидів на тому ж місці, в тій же позі. Полум'я багаття освітлювало його старече обличчя. По ньому стрибали червоні і чорні тіні. При цьому освітленні він скидався на виходця з того світу, залізну людину, розжарену до червоного. Китаєць так поринув у свої думки, що, здавалося, зовсім забув про нас.
Про що він думав? Мабуть, про свою молодість, про те, що міг би влаштувати своє життя інакше, про рідних, про кохану жінку, про свій вік, проведений у тайзі, в самотині...